Погоня за вівцею
- Автор: Мураками Харуки
- Серия: Тетралогія Щура #3
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4067-1
- Переводчик: Іван Петрович Дзюб
- Жанр: Прочее фэнтези
Электронная книга - «Погоня за вівцею». Краткое содержание книги:
Здавалося б, сюжет роману невигадливий. Від журналіста, що творить рекламні тексти й іншу порожнечу навколо себе, йде дружина. Та дарма — все одно не було між ними нічого яскравого. Замість того з’являється дівчина-повія з чарівними вухами. Любов не любов, але хоч якесь пожвавлення. А потім в життя героя входить вівця — єдина у світі, яку варто розшукати. Ця вівця час від часу вселяється в підхожу людину і стає її сутністю. Вона всемогутня і злопам’ятна. Така уперта тварина. Що за вівця і звідкіля прийшла — невідомо. Та й не це важливо. Пошук вівці — єдине, у чому є сенс. І якщо вже доля звела людину з цією твариною, нікуди від неї не сховатися. Адже вівця легко стає і долею, і думками, і навіть зовнішністю…
Охоронець, здавалось, розгубився.
— Навіщо кидали?
— Просто так! Уже років двадцять приходжу сюди й кидаю. Бувало, й по півдюжини за одним разом. І ніхто досі не скаржився.
— Так це було колись, — сказав охоронець. — А тепер тут — муніципальна територія. Кидати сміття на муніципальну територію суворо заборонено.
На хвильку я замовк. Щось у мені затремтіло і відразу вляглося.
— Річ у тому, — відповів я, — що у ваших словах є певний резон.
— Так закон вимагає, — сказав чоловік.
Я зітхнув і витяг з кишені коробку сигарет.
— Що ж тепер робити?
— Не скажу ж я вам лізти й витягати те, що кинули. Вже темно і, крім того, на дощ збирається. А тому — щоб більше нічого не кидали!
— Не кидатиму, — пообіцяв я. — На добраніч!
— На добраніч! — сказав охоронець і пішов собі геть.
Я ліг на хвилеріз і глянув у небо. Як і сказав охоронець, почав сіятися дрібний дощ. Закуривши ще одну сигарету, я прокрутив у голові свою розмову з охоронцем. Мені здалося, що десять років тому я був би набагато зухвалішим… Хоча ні, мені, напевне, лише так здалося. Зрештою, це все одно.
Коли, вернувшись на дорогу уздовж річки, я спіймав таксі, дощ висів у повітрі, наче туман.
— До готелю! — сказав я.
— Подорожуєте? — спитав літній водій.
— Ага…
— Уперше в наших краях?
— Удруге, — відповів я.
4. Вона розповідає про шум хвиль, попиваючи «солті-доґ»
— Я привіз вам листа, — сказав я.
— Мені? — перепитала вона.
Через те, що телефонне сполучення було погане, з перешкодами, і доводилося надміру голосно кричати у трубку, в наших словах пропадали тонкі нюанси. Здавалося, ніби ведемо розмову, стоячи на вітряному пагорбі й піднявши комір пальта.
— Правду кажучи, лист адресовано мені, але мені здалося, що його написано саме вам!
— Що, вам так здалося?
— Ага, — відповів я. Відповів — і зразу відчув, яку дурницю зробив.
Вона мовчала. Телефонні перешкоди ущухли.
— Я не знаю, які стосунки у вас були з Пацюком. Але він попросив мене зустрітися з вами, а тому я телефоную. Крім того, гадаю, було б добре, щоб ви самі прочитали листа.
— Саме так.
Вона відкашлялась і попросила вибачення.
— Тому що він ваш друг?
— Гадаю, що так.
— Хотіла б я знати, чого ж він не написав листа прямо мені?
В її словах справді-таки була логіка.
— Не знаю, — відповів я щиро.
— І я нічого не розумію. Все вже скінчилося? Чи ще ні?
І я цього не знав. Тож так і сказав їй: «Не знаю». Тримаючи в руці телефонну трубку, я лежав у готельному ліжку і дивився на стелю. Мені здавалося, ніби в такій же позі на дні моря рахую тіні рибок над собою. Та ніяк не можу здогадатися, скільки рибок треба нарахувати, щоб дійти до кінця.
— П’ять років тому, коли він кудись зник, мені було двадцять сім. — Її голос був надзвичайно спокійний, але, здавалося, лунав з дна криниці. — Надто багато змінюється за такий час…
— Авжеж.
— Навіть якщо справді нічого не змінюється, я з цим не погоджуюся. Не хочу так думати. Бо коли так подумаю, то вже не зможу рушити з місця… А тому я переконую себе в тому, що повністю змінилася…
— Мені здається, я вас розумію, — сказав я.
Ми трохи помовчали. Цього разу першою заговорила вона.
— Коли востаннє ви з ним зустрічалися?
— Навесні, п’ять років тому. Саме перед тим, як він зник.
— І він вам щось сказав? Чому виїжджає з міста і таке інше…
— Нічого, — відповів я.
— Виходить, він зник, нікому не сказавши ні слова?
— Саме так.
— Ну і що ви тоді подумали?
— Про його втечу?
— Так.
Я підвівся на ліжку і сперся спиною об стіну.
— Що подумав?… Подумав, що повештається півроку по світі і вернеться назад. Бо я не вважав, що він здатний на щось довготривале…
— Однак він не повернувся.
— Ага.
Співрозмовниця на другому кінці телефонної лінії якусь хвилину не знаходила слів. Було чути лише її тихе дихання.
— А де ви зупинилися? — спитала вона нарешті.
Я назвав готель.
— Завтра о п’ятій я буду в кафетерії готелю. На восьмому поверсі. Домовились?
— Прекрасно, — сказав я. — Я буду в спортивній майці, зелених бавовняних штанях. Стрижка коротка…
— Та нічого, я здогадаюся, — спокійно перебила вона мене і поклала трубку.
Я також поклав трубку — і намагався зрозуміти, що, власне, означає оте «здогадаюся». Але так і не зрозумів. Я багато чого не розумію. Мабуть, дарма кажуть, що з роками людина мудрішає. Як написав один російський письменник, з роками змінюється характер, а людська обмеженість довічна. Інколи росіяни висловлюють дуже розумні афоризми. Може, тому що всю зиму над ними думають.