Позичений чоловік

– Ти на мене холоду не наганяй! І ти мені не кума, щоб чортом дивитись. Ти тільки подивись на неї – лізе в очі, як осока! Забрала свою телицю – й Хому не хоче повертати. Як же це жити мені тепер, коли ні Хоми, ні телиці?

Мартоха взялась руками в боки, ставши схожою на велетенського куманця, – витвір божевільного гончара з родини циклопів. Голос її нагадував голос немащеного колеса, що котиться по грудомаччю та каміняччю.

– Чуєш, Хомо? Немає телиці в нашому хліві. Вдосвіта вийшла до хліва, хотіла погодувати, а телиці нема, і двері відчинено.

– Як то нема телиці? – нарешті до мене повернувся дар мови.

– А де ж телиця? – злетів соколом-сапсаном голос Дармограїха

– Нема, лизя злизала! Не подумаю, Одарко, що ти назад викрала і продала на базарі, а тільки нема.

– Позбулась ти, Мартохо, стида, як та кобила, що воза побила, – задвиготіло в грудях у Дармограїхи, наче посипались у провалля кам’яні гори. – Сама спродала чи злодіям подарувала, а тепер прийшла Хому забирати? Либонь, у вовка очі позичила або ж свої продала псові.

– Коли сама не стидаєшся, то накрий решетом голову. Бач, стидати надумала! І кого – мене! Сама ходить у песій шкурі, а когось винуватить!

– Мартохо, не сопи, як ковальський міх, бо я ніколи Не зустрічала гостей на широкому шляху! Не з тих, що по чужих кишенях молебні правлять.

– Як то не з тих? Якби не з тих, то Хому б не позичала, щоб сільраді замилити очі. Ти така, що візьмеш хоч і і вогню. Знать по твоїх очах, де ходиш по ночах. Та ти така, що церква горітиме, а ти руки грітимеш. Не треба прикидатись мертвим індиком, бо знаю тебе!

– І обі, Мартохо, якби тільки наволокти пеню на мене, – йшла Дармограїха в атаку у своїй хаті, де навіть стіни захищали. – Хтось винен, а на мені має окошитись. Але знай, що смола до дуба не пристане!

– Ага, мели язиком поза вухами, – гриміла рідна моя жінка Мартоха, як ото гримить у літньому небі дияконський підпилий голос грому. –Ти така чесна, як колгоспний бугай Імперіалізм, що покриває кожну корову в артільній череді та з яблунівських хлівів.

– А щоб на тобі шкура загорілась! – цокочучи кукурудзяними зернами добірних зубів, у солодкому запої зичила Дармограїха. – А щоб тебе буря вивернула! – дзвенів її міцний голос, наточений у базарних та ярмаркових баталіях. – А щоб тебе кат сіконув перед великими вікнами!– кляла Дармограїха, аж біла піна їй зацвітала синявим шумовинням у куточках уст. – А щоб тобі світ замакітрився!

І тільки скінчила вона свої прокльони на найвищій ноті, як обізвалась моя рідна жінка Мартоха – наче горохом сипонула по стінах та по долівці, і горох заскакав скрізь, зашарудів, затріщав, задріботів.