Позичений чоловік

– Хомо, – якось каже Дармограїха, – чи я тобі не жінка – наче картиночка?

– Картиночка, – згоджуюсь. – Але я тобою похвалюсь не в сім день, а в сім літ.

– Не хвали жінку тілом, а хвали її ділом.

– І тілом, і ділом! Бо дім наш держиться не на землі, а на тобі.

– Та чомусь, Хомо, я оце почала світом нудити.

– Хай наші вороги світом нудять. А нам добре казати і «ох» удвох.

– Правда твоя, Хомо, та чомусь такий туск на серці...

– Нам, Одарко, не потрібен і клад, бо у нас із тобою завжди в сім’ї лад.

– Але ж сімейка наша маленька. У нас згода панує, то в хаті навіть найкапосніше горе танцює.

– Ой Хомо, я ж тобі як жилка: коли схочеш – тоді й і покірна, і слухняна. Хіба душа моя не м’яка, ні подушка? Може, як то кажуть, постоли і брудні, зате душа чиста. А на серці камінь, що наче ми з тобою закон поминули, або ж, вірніше, так вступили в закон, як собака н цибулю.

– Охота гірша неволі, – кажу глибокомудро.

– Авжеж, воно б добре, та нікуди не годиться. Як у нас вийшло? Вийшло так: іде гнида за Демида, світилкою жаба, сваха черепаха!

– А чи нам хтось винуватий? Сиділа дівка та й висиділа дідька!

– Виходить, наче ми побрались на чотири вітри, а на п'ятий шум? Годиться, Хомо, жити так, як люди, раз я тебе її Мартохи позичила? Годиться, Хомо, завести свою дитинку.

І стало мені на серці так, як отому одчайдуху-легкодуху, що ходить на комара з дрючком, а на вовка з гострою швайкою.

– Але ж, Одарко, – кажу, – нема толку ні з твоєї основи, ні з мого поткання. Бо хоч і хороший твій коровай, але репаний.

– Та чого там, – заперечує Дармограїха, – коровай як коровай, хочеш не хочеш – а рот роззявляй. Але ж і твоя, Хомо, цнота не ліпша від мого злота. А тільки однаково я тебе люблю по-справжньому, а не так, як пси люблять діда-старця. Коли ж наша любов не зацвітає квіткою-дитинкою то, може, годилося б у дитбудинку попросити.

– Можна було б хлопчика взяти, – кажу.

– І назвали б Хомою, – усміхнулась Дармограїха, як сонце в небі.

– Або дівчинку попросити, – кажу.

– А дівчинку як би назвали? – повечоріла на обличчі. – Не Мартохою часом?

– Одаркою, – кажу.

– О! На безлюдді й Хома чоловік, а Гапка ще й люди! – похвалила зрадівши. – При дитині я стану матір’ю, а ти батьком, далі я стану бабою, а ти дідом.

– Ну, Одарко, бабою та дідом постаємо колись і без прийомної дитини.

– Це потім, Хомо, в нас і внуки пішли б! – тішилась Дармограїха. – І з нас була б якась користь, доглядали б малечу.

– А там, дивись, і прабабою та прадідом поставали б, – стало мріятись і мені. – А ми, як говориться, милуватимемось із правнуків і сидітимем у парі, щоб гречка родила. І вже була б на старість справжня ціна, а не так ото – сім баб за одну цибулю.

Отак ми з Одаркою межи собою гомоніли, а нас чи горобці підслухали чи сороки. А там – горобець горобцю, сорока сороці – от і пішло по Яблунівці, як гриби по дощі. Пішли поговори, а від людського поговору не запнешся пеленою. Скоро вже кожна собака знала, що ми з Одаркою хочемо дитя з дитбудинку взяти. Навіть підходили з порадами, на чиє прізвище зареєструвати, – одні казали, що краще записати Дармограєм, як матір названу, а другі совітували записати Прищепою, як батька названого.