Штани з Гондурасу
- Автор: Дудар Євген
- Год: 1993
- Язык: украинский
- Год: Український письменник
- ISBN: 5-333-01226-1
- Жанр: Юмористическая проза
Электронная книга - «Штани з Гондурасу». Краткое содержание книги:
Працювали на нього Ваня Молдаван, Вітя Царапкін, Ізя Чачкес, Гаврило з Мозамбіка та їхній хрещений батько, лауреат премії Остапа Вишні сатирик Євген Дудар.
Тут зібрано найдостойніші гумористичні дефіцити. Від славнозвісних «гондураських штанів», якими ти не раз милувався, дивлячись гумористичні телепередачі, до «промов», виголошених на фестивалях гумору і сатири в столичному палаці «Україна». Якщо врахувати ще й народне прислів’я, що сміх — це здоров’я, то твоє здоров’я, читачу, справді у твоїх руках.
Не випусти його!
Пішла до нас клієнтура. Приємно. Відчуваємо, що ми людям потрібні. Що несемо людям радість.
І ось перша ложка дьогтю. Анонімка.
«Зверталася у бюро, щоб підшукали мужа. Мені підсунули свиню. Хати не тримається. З чайної не вилазить. Просила інструктора Баранця, щоб поставив на місце. Такий вид послуг, — каже, — ми не виконуємо. Гарантійного терміну у нас нема. Якщо дасте довідку про розлучення, можемо вам замінити…
А скільки я буду їх вже міняти?..»
Через тиждень друга біда. Прийшла жінка з одного села. До головного спеціаліста Альберта Федюка. І ще з порога:
— Харцизяко! Опришку! Що ти моїй дочці підсунув? Розведенця? А обіцяв перший сорт?
— Ваша дочка також не першої свіжості… — відбивається головний спеціаліст.
— Так я ж тобі бугайця у придачу дала…
— Ша, тітко! — поклав пальця на рота Федюк. — Хай вам буде відомо: за хабаря садять і того, хто бере, і того, хто дає…
Найгірше було попереду. При бюро ми відкрили кімнату зразків. За ініціативою одного керівного товариша. Тут висіли фотокарточки, лежали виписки з біографій. Сюди час від часу ми запрошували ту чи іншу кандидатуру. Для психологічної підготовки.
І ось одного разу, під час чергової психологічної підготовки, дзенькнуло. Вікно. Спочатку одне. Тоді друге. В одне вікно ускочила моя жінка. У друге — жінка керівного товариша. Як десантники. Спочатку я побачив клубок з чотирьох жінок. Під несамовитий вереск він котився з кутка в куток. Після удару тупим предметом по голові я нічого вже не бачив. Тільки чув, як керівний товариш оправдовувався:
— Люблю! Любашенько! Помилуй! Ради діточок наших дрібненьких! Май милосердя!..
Після цього нальоту мене знову викликали туди. На килим. І керівного товариша також.
Сидимо. Мовчимо.
— Як це зрозуміти? — питає той, що викликав.
— Як хочете, — лепечу. — Я ж вам казав, що в мене жінка — Отелло…
Оселедці
Напередодні Нового року я повертався з Владивостока додому. Товариш попросив:
— Ти все одно летиш через Москву. Візьми оту банку оселедців і передай моєму дяді. У нього і Новий рік зустрінеш, щоб не сидіти в аеропорту.
Дав оселедці. Назвав адресу.
Прилетів. Знайшов відповідний будинок, квартиру. Натиснув кнопку дзвінка. Хтось підійшов до дверей. Дивиться у вічко. Мовчить.
Дзвоню знову.
Тихо. Потім глухо:
— Хто?
— Відчиніть, — поспішив я. — Вам передали оселедці з Владивостока.
— В нас у Владивостоці знайомих нема!
— Як це нема? Ваше прізвище Нахімовський?
— Нахімовський. Ну й що?
— Оселедці передав вам Саша з Владивостока. Цілу банку.
— Нема у мене жодного Саші у Владивостоці.
— Відчиніть. Заберіть оселедці. Не буду я з ними носитися.
— Не відчиню…
— Ні, то й ні! — розсердився я. — Тоді я пішов.
— Ей! Куди ви? Оселедці покладіть на сходах.
— Щоб хтось украв?
— А ви он там, під стіною, поставте. Щоб я у віконечко бачив.
Поставив банку. Сів на неї.
— Чого ви сіли на банку?
— Бо я втомився. Трішки посиджу і піду.
— У вас ніж є?
— Навіщо?
— Щоб відкрити банку. Може, там не оселедці.
Дістав ножа. Відкрив.
— Оселедці. Ось, — підняв одного за хвоста до віконечка. — Бачите?
— Бачу. А скільки їх там?
— Не знаю. Не рахував.
— Перерахуйте.
Розстелив газету. Почав викладати оселедці.
— Тридцять шість.
— Ви не заховали жодного?
— Заховав одного… За пазуху… — сердито сказав я.
— Покладіть у банку, банку поставте під двері, а самі йдіть.
— Тут он кіт ходить. Може з’їсти.
— Кота візьміть з собою.
— Куди я його повезу? До Києва?
— Можете випустити на вокзалі. То Соньки з третьої квартири кіт.
Тут у мені прокинулося зухвальство.
— Киць! Киць! — покликав я кота. І саме у тому місці, де мені з-за дверей наказували поставити банку, поклав котові оселедця.
— Що ви робите? — застогнало за дверима. — Ви не смієте! Це мої оселедці.
Я поклав котові ще одного оселедця. За дверима сердито захрипіло. Клацнув замок. Я з рештою оселедців пустився по сходах вниз.
— Куди ви? — обурився голос вже десь у коридорі. — Поставте оселедці. То мені Саша передав. Я його дядя…
— Привіт тьоті! — нахабно крикнув я… — Новорічний… Опинившись біля дверей третьої квартири, натиснув дзвінок. Вийшла симпатична молодиця.
— Вас звуть Соня?
— Так. Заходьте…
Уже в квартирі я пояснив, що лечу з Владивостока. Один чоловік, який побажав не називати його прізвища, передав їй оселедці і попросив привітати з Новим роком. Вибачився, що відкрита банка. Але він перевіряв, чи не зіпсовані…