Электронная книга - «Українське письменство». Краткое содержание книги:
У виданні вперше зібрано більшу частину праць із літературознавства та історії нашого письменства, що вийшли з-під пера Миколи Зерова (1890—1937) — видатного українського вченого, поета і перекладача, чий творчий доробок, за словами Євгена Сверстюка, залишається монолітним і дорогоцінним уламком храму української культури.
Цю саму думку повторює і Гулак-Артемовський, але в іншому тоні й іншими образами:
Пархоме! в щасті не брикай,
В нудьзі — притьмом не лізь до неба;
Людей питай, свій розум май,
Як не мудруй, а вмерти треба, —
Чи коротаєш вік в журбі,
Чи то за поставцем горілки
В шинку нарізують тобі
Цимбали, кобзи і сопілки.
Його засоби передачі латинського ориґіналу ті самі, якими користувався і Котляревський: 1) «високий» тон первотвору заміняється «підлим» (зам. фалерну — поставець з горілкою, зам. затишної луки — галасливий шинок) і 2) класичній темі надається українська орнаментація, — як Котляревський перейменував на український лад своїх троянських героїв, так і Артемовський латинське ім’я Горацієвого адресата заміняє на українське наймення Пархома, італійський пейзаж — на український, римську пригородну обстановку на українську сільську. У Горація читаємо:
Бо прийде, прийде час: покинеш поле й луки,
І віллу, і сади, де Тибр тече мутний,
І на усі скарби пожадливії руки
Наложить спадкоємець твій.
А в Артемовського:
Покинеш все: стіжки, скирти,
Всі ласощі — паслін, цибулю…
Загарба інший все, — а ти
З’їси за гірку працю дулю.
І смерть наприкінці оди з’являється у нього в образах, витворених народною уявою. У Горація — підземні ріки, Харонів човен і вічне вигнання у царство тіней:
І всі ми будем там. Надійде мить остання
І в човен кине нас, як діждемо черги, —
І хмуро стрінуть нас довічного вигнання
Понурі береги.
А в нього смерть приходить до людини на піч і не потребує ні урни з жеребками, ні човна через ріку, щоби віддалити свою жертву від живих:
«Чи чіт, чи лишка?» — загука.
Ти крикнеш чіт. — «Ба, брешеш, сину!» —
Озветься паплюга з кутка,
Та й зцупить з печі в домовину.
В цей же спосіб перелицьована в Гулака і знаменита лермонтовська «Дума» («Печально я гляжу на наше поколенье»); в її тоні, грубо жартівливому, трудно відчути високе піднесення патетичного лермонтовського ямба:
Так тощий плод, до времени созрелый,
Ни вкуса нашего не радуя, ни глаз,
Висит между плодов, пришлец осиротелый,
И час их красоты — его паденья час…
И прах наш с строгостью судьи и гражданина
Потомок оскорбит презрительным стихом —
Насмешкой горькою обманутого сына
Над промотавшимся отцом.
Замість тривоги сучасника за своє покоління, покоління «без честі і поваги», без громадських ідеалів, у Гулака-Артемовського добродушна посмішка людини старшої ґенерації над ґенерацією молодою, щось на зразок многослівної балаканини сільського дідка, глибоко впевненого, що за його молодощів і люди були здоровіші, і земля родила краще:
І марно як жили, так марно і помруть, —
Як ті на яблуні червиві скороспілки,
Що рано одцвіли та рано й опадуть;
Ніхто по їх душі та й не лизне горілки.
І років через сто на цвинтар прийде внук,
Де грішні кості їх в одну копицю сперли;
Поверне череп їх та в лоб ногою — стук!
Та й скаже: «Як жили, так дурнями і вмерли!»
Обидва вірші, розглянуті вище, репрезентують ту старотравестійну манеру Гулака, яка у нього спільна з Котляревським і всією котляревщиною. Але поруч неї єсть у нього й інша манера, далеко шляхетніша, що становить власне перехід од травестії до перекладу. В цій «новотравестійній» манері видержано дві переробки — «Рибалка» з Ґете та вірш «До Любки» (До Хлої) з Горація (ода І, 23).
