Велика рiдня
- Автор: Стельмах Михайло Афанасьевич
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Велика рiдня». Краткое содержание книги:
Роман передает ощущение масштабности событий сложного исторического периода - от окончания гражданской войны и до изгнания фашистских захватчиков из советской земли.
Философские размышления и романтическая окриленнисть героя, живописные картины быта и пейзажи, написанные c тонким чувством природы, c любовью к родной земле, раскрывают глубокий идейно-художественный замысел писателя.
В 1949 году вышел первый большой роман М. Стельмаха - «На нашей земле», который автор определил как первую книгу романа-хроники. Произведение о жизни украинского крестьянства после революции. В 1951 году он издает вторую книгу этого романа - «Большие залежи». Объединив в одно произведение обе части, писатель дает название роману «Большая родня» (1951).
За этот роман в 1951 году Михаил Стельмах был удостоен звания лауреата Государственной премии.
Якось надвечiр Олекса Слюсар, що був у дозорi, пiдбiг до Дмитра:
– Товаришу командире, перепинили трьох хлопцiв Дуже в партизани просяться.
– А документи перевiрив?
– Перевiрив. Наче все гаразд. Ось вони.
Дмитро розгорнув першу червоноармiйську книжку.
– Зброя є з ними?
– Нi, нема.
– Таких менi воякiв не треба, – пiшов за Олексою в лiс. На невеликiй прогалинi, перед спуском у яр, стояло троє парубкiв. Один iз них видiлявся i зростом, i допитливим розумним поглядом дивовижних очей – димчастосизих, i каштановим чубом, що хвилясте падав до самого надбрiв'я.
– Що скажете, люди добрi? – поздоровкався Дмитро.
– У партизани приймiть, – промовив високий хлопець.
– Звiдки будете? – помiтив, як помiж деревами з'явився невисокий чорнявий чоловiк iз в'язкою хмизу за плечима. Гострим, вивчаючим поглядом подивився на командира, пiдiйшов трохи ближче.
Дмитро питаннями почав перевiряти хлопцiв, потiм запитав, що робиться в селах. Помовчав.
– А шо ви будете робити в партизанах?
– Як що? Фашиста бити. Ви ще не знаєте мене, – i це гордовито-наївне запевнення високого хлопця ледве не розсмiшило Дмитра.
– Фашиста бити – кажеш? А чим ти його будеш бити?
Кулаком? Ти його кулаком, а вiн тебе автоматом! Так воно входить?
– А ми все 'дно переломимо його, – люто показав дужими руками високий парубок. Дмитро уважно покосився на нього, подобрiшав.
– Як тебе звати?
– Пантелiй Жолудь.
– Так от, Пантелiю, запам'ятай, сало у нас їсти є кому без вас, кашовар також є.
– Значить, не приймаєте?
– Не приймаю.
– А коли зi зброєю прийду?
– Тодi побачимо, яка в тебе душа. Коли заяча, не приходь.
– Ну, що до душi – я не сумнiваюся. Через два днi буду у вас. Рiвно через два днi. Ви ще не знаєте мене! – круто повернувся i розгонисте пiшов у лiс.
– А ви через скiльки днiв будете?
– Де ж воно ту зброю взяти?
– Там, де посiяли, коли з вiйська додому дряпали, – жорстко вiдповiв i вiдвернувся вiд парубкiв.
– Пiшли, Миколо. Строгi тут порядки.
– Пiшли, квгене. Дуже строгi. Думали, як братiв приймуть, а вiн – у нас є кому сало їсти… Проте обижайсь не обижайсь, а зброю треба десь добувати.
– Авжеж, треба. Пантелiя уже й конем не доженеш. Кiнську силу має чоловiк.
– А ти знаєш! Iдея! – скрикнув Микола Остапець – ксть зброя. Обiйдемось i без Пантелiя. Ого, ще побачимо, кого ранiше в партизани приймуть! – i його смугляве обличчя з невеликим кирпатим носом знову повеселiшало, пiдiймаючи вгору товстi чорнi брови.
– Де ж вона, зброя? – неймовiрно радiсними очима подивився на друга бiлоголовий присадкуватий квген Свириденко.
Коли Остапець i Свириденко зникли за деревами, до Горицвiта пiдступив невiдомий iз в'язкою хмизу.
– Дмитре Тимофiйовичу, а мене приймете до загону? – усмiхнувся, обережно скидаючи ношу на землю.
– А. їй хто будеш? – нахмурився. – «Звiдки вiн знає мене?»
– Робiтник друкарнi. Тодось Опанасенко.
– Член партiї?
– Кандидат.
– Звiдки до нас дорогу взнав?
– Тур, ваш комiсар, говорив зi мною. По його характеристицi я вас зразу впiзнав.
– Ага, – повеселiшав Дмитро. – Зброя є?
– Такої, що стрiляти нема. Iнша є, – покосився на Дмитра.
Опанасенко розв'язав в'язанку i вийняв звiдти скручений сувоєм шкурлат. Розгорнув його, i Дмитро з здивованням побачив, що вся шкурка була обнизана щiльно зашморгнутими кисетами.
– Тютюн у тебе? – промовив .насмiшкувато. «Теж зброєю похвалився».
– Вiд цього тютюну у фашистiв i рот i нiс перекорчаться, – почорнiлими пальцями Опанасенко з любов'ю розшморгнув один кисет, дiстав звiдти кiлька залiзних паличок, подав Дмитровi.
– Шрифт? Невже шрифт? – зрадiв той, обережно розглядаючи лiтеру С. – «Сталiн», – промовила думка перше найрiднiше слово.
– Шрифт, – вiдповiв радiсно i гордо Опанасенко. – Похiдну партизанську типографiю сконструювали вам. Ось i валики…
– Олексо! Бiжи за Туром! – наказав Дмитро Слюсаревi. – Тут таке багатство об'явилося…
– Це ще не все, командире! – Опанасенко розпоров благеньку пiдкладку пiджака i подав Дмитровi бланки зi штампом «Українська народна полiцiя», перепустки i ордери на вивiз лiсу.
– Цi ордери, Дмитре Тимофiйовичу, з толком використаєте. Розширюйте зв'язки…
Але Дмитро не дав договорити: мiцно обняв i поцiлував Опанасенка. У того аж сльози виступили на очах вiд Дмитрового потиску.
– Спасибi, дорогий товаришу. Ходiмо скорiше до нас.
– Так у мене ж зброї нема, – смiється вузькими розумними очима Опанасенко, а рукою обмацує прим'яте обличчя: