Після війни. Історія Європи від 1945 року

І цього багатослівного і, здавалося, беззубого переліку прав та зобов’язань народився Гельсінський правозахисний рух. Протягом року після того, як радянські лідери отримали свою довгоочікувану угоду за підсумками міжнародної конференції, вони зіткнулися з дедалі більшим зростанням кількості та, зрештою, неконтрольованим поширенням товариств, клубів, мереж, хартій і окремих осіб, які вимагали, щоб їхній уряд «усього лише» дотримувався букви тієї самої угоди, щоб — як змушував їх Заключний акт — вони «виконували свої зобов’язання, викладені в міжнародних деклараціях і угодах із цієї тематики». Брежнєв не помилився в розрахунку, що Генрі Кіссінджер та його прагматичні наступники серйозно ставитимуться до гельсінських пунктів щодо невтручання; але йому (як і Кіссінджеру) ніколи не спадало на думку, що хтось може не менш серйозно сприйняти й інші утопічні абзаци[372].

Спочатку радянська влада, так само як і влада в інших східноєвропейських сателітах, безперечно, могла легко придушити будь-який голос, поданий на захист індивідуальних або колективних прав: у 1977 році лідерів Української Гельсінської спілки заарештували та засудили до ув’язнення на терміни від трьох до п’ятнадцяти років[373]. Але те, якою мірою комуністичні лідери наголошували на «Гельсінкі» як на джерелі міжнародної легітимності їхніх режимів, почало працювати проти них: посилаючись на власні нещодавні зобов’язання Москви, критики (і вдома, і за кордоном) тепер могли чинити публічний тиск на радянські режими. Проти такої опозиції жорстоке придушення було не лише неефективним, а й згубним для самого режиму — у міру того як інформація про нього ставала публічною. Леонід Брежнєв та його оточення підірвалися на динаміті власного цинізму, випадково створивши тріщину у власному щиті. Усупереч усім очікуванням ефект від цього виявився летальним.