Невідоме Розстріляне Відродження
- Автор: Коломієць Павло, Дика Марійка
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7531-4
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Невідоме Розстріляне Відродження». Краткое содержание книги:
Завклубу Марчук майже щодня жилив голову ревкому: «Давай підводу!» Добра половина села кляла і «косомол», і «триятр». Марчук не зважав. Його захоплювали реальні наслідки праці. По ордеру добута піяніно, книжки, люстро, дошки, дикт, фарби… Члени клубу – столярі робили для залі стільці, перебудовували сцену.
Під грюкіт молотків, немов під впливом найвитонченішої музики, Сергій розмальовував декорації, плакати… В роботі йому чимало допомагали школярі; вони були по-дитячому цікаві й Сергій радо пояснював, відчуваючи, як між ним і школярами протягується спільна нитка інтимно-товариських відносин. Селом ходила слава: «Це ділок. Такого в нас ще не було».
Сергій робив висновок: варто вік попрацювати для громади, аби відчути одну хвилину такого морального вдоволення. Відчув таку повідь утіхи, що хотілося ще далі десь пориватися, хотілось малювати ще ясніші перспективи на майбутнє. Перед кимсь, хто зрозуміє й привітає їх.
В шаленому екстазі Сергій рушив до Олі. Приморозкуватий вечір молодив рухи. Над мутними полями темно-синє небо розсипало зорі, як мрії над буднями.
Надійно вступив, у гущавину парку. Роздирав оголені віти, уп’явши очи в освітлене вікно: там Оля, ясно, затишно…
Раптом збентеживсь: у вікні мигнула подвійна тінь. Утрьох їм ні про що говорити.
Кинувши оком на присадкувату ялинку, Сергій швидко став підійматись між її густими вітками. Позиція підходяща. За вікном червонів кашкет волосного комісара, що брав його на учот. Комісар розмахував руками, сміявся. Проти нього була, мабуть, Оля.
– Їм весело! – щавило Сергія.
Даремне чекання. Минула година, друга. Напруження дійшло вищої точки.
Комісар зник за стіною. Через хвилину він вийшов з Олею, тримаючи її за руку. Нахиливсь і знову обоє зникли.
Як підбитий птах, Сергій зсунувся з ялинки. Підбіг до стіни. В грудях затихло. І раптом, як пострілом:
– Ха-ха-ха! – веселий Олин сміх.
Захищаючи вуха, втікав, як божевільний. Його затримували і глузливо стьобали віти, але рвавсь і рвавсь на поле, на простір.
Це та наївна, щира Оля, що любить дітей, любить правду… Брехня… брехня… Ах, яка безсоромна брехня.
Біг, зупинявся, скручувавсь від обурення й болю, знову біг…
– Куди ж? Не втечеш!..
Повернув до своєї школи. Відчинив вікно, розхристав груди, впав на ліжко… Який благодатний рятунок – смерть!
У вікно засміявся ідіотом місяць.
Другого дня Сергій увійшов у кляс стомлений, анемічний. Учні це відчули й принишкли. Тоді подумав: «Для чого ці повинні страждати через нього?..»
Хотів почати лекцію бадьоро, весело, але видобути сили не міг. Утворилось між ним і учнями якесь пригнічене непорозуміння. В згусклому напруженні тратив свідомість.
– Йди, відповідай! – викликав учня, маючи надію тим часом зібрати думки.
– У нас учора Анелька каганця розбила, то я не виучив…
– А ти завидка робив?
– Тато загадали дрова рубати…
– Нє-нє – він бреше. Він ходив з Ониськом ставити сільця на синиці.
Спалахнув Сергій, але до учня – ласкаво мов кішка.
– Так це ти що, га? Скільки тобі років?
– Десять!
– І ти вже починаєш брехнею жити? З пуп’янка? Брехнею? Ти смієш мені ще в вічі дивитись?
Хлопчик опустив очи.
– Ні, – роздратовано кричав Сергій. – Йди сюди насеред клясу. Любуйтесь, які в нас брехуни ростуть.
Кляс зареготався в тон саркастичній усмішці Сергія.
«І нащо ця комедія?» – майнула думка.
В цей момент учень хотів сісти на місце, та Сергій наздогнав, стис за шию й потяг назад:
– Стій, я тобі кажу!
Учень, зашарівшись, заплакав сип’ю.
Сергія кольнуло. Ладен був провалитись крізь землю. Схопив голову в руки й осоромлений схилився на стіл.
Запанувала тиша непорозуміння.
– Йдіть додому. Я зле себе почуваю…
Як стогін прорвався діточий галас. Сергій зачинився у своїй кімнаті. Сором, образа й розпач спліталися в один вихрястий клубок. Свідомість не встигала за його стихійним льотом. Враз блимнула метеором і шугнула в чорну безодню, звідусіль, ураганом просторів:
– Ха-ха-ха!.. Ха-ха-ха-ха…
Як промінь свідомість: Гістерія… Гнила інтелігенція… І вже ледве чутким сарказмом душі:
– Ха-ха-ха!..
Десь глибше закричав переляк: рятунку, рятунку, опертя…
Гнилий? Романтика?! Доба осуджує? Що стає імпульсом життя? Ідеал! Що оздоблює життя? Романтика… Так-так-так…
В цей момент увійшла перелякана людська потвора.