Я віддав би життя за тебе (збірка)
- Автор: Фицджеральд Фрэнсис Скотт
- Год: 2018
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-12-5082-6
- Переводчик: Олег Король
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Я віддав би життя за тебе (збірка)». Краткое содержание книги:
Оповідання збірки, написані в характерній авторській манері, є тими штрихами, які зображують повну картину сміливої та безкомпромісної історії творчості Френсіса Скотта Фіцджеральда.
— До побачення, Кларку.
Карлі навряд чи зауважив Ізабеллу. Біля дверей зупинилася машина, і він рушив до неї. Сподівався зустріти механіка.
— Як там колесо?..
І обірвав сам себе.
— Вибачте, я гадав, що це хтось інший приїхав.
— Це Деланню! — раптом крикнула Ізабелла.
На мить постало замішання. Тоді прибулець зійшов угору сходами, засунув аркуш паперу в кишеню Карлі й обізвався:
— Це документ для містера Деланню. Не трудіться його читати. Можу сказати, що це таке. Це capias ad respondum[105]. Тобто я повинен забрати вас на Північ зі мною в невеликій справі про відповідальність директора.
Карлі зразу ж примирився.
— Отже, ви мене впіймали, — сказав він. — Ще чотири години[106] — і ви б не мали права подати цей документ.
— Так, сер. Термін закінчується сьогодні опівночі. Строк давності…
— Як ви мене знайшли? Як взагалі дізналися, що я в Північній Кароліні?
І тут Карлі змовк. Тепер уже добре знав, як знайшов його судовий виконавець. Роджер теж здогадався. Ізабелла стиха скрикнула й затулила очі долонями.
Карлі кинув на неї байдужий погляд, у якому не було навіть зневаги.
— Я хотів би поговорити з вами віч-на-віч, — сказав він посильному. — Чи не зайти б нам до мого номера?
— Гаразд, але я попереджаю, що мене не підкупиш.
— Тільки для того, щоб дещо залагодити перед від’їздом.
Вони пішли. Ізабелла тихо плакала.
— Навіщо ви це зробили? — м’яко спитав Роджер. — Це його зруйнує, правда?
— Так. Я так гадаю.
— Чому вам захотілося так вчинити?
— Бо він так погано поводився зі мною, що я його зненавиділа.
— Чи не відчуваєте вини за собою?
— Не знаю.
Він трохи поміркував.
— Цілком певно, що ви його кохали, якщо так ненавидите.
— Кохала.
Джорджеві було дуже шкода її.
— Ви б не хотіли зайти на якийсь час до номера Атланти й полежати?
— Дякую, я волію полежати на пляжі.
Провівши Ізабеллу поглядом, він і далі сидів на місці. Вона обернулася й гукнула:
— Краще подбайте про вашу дівчину! Вона не в готелі!
VII
Вигойдуючись, Роджер сидів на самоті й думав. Він любив Атланту, дарма що останнім часом ця дівчина не дуже давалася любити.
— Вона не тут, — сказав він собі.
Він сидів, розкидаючи розумом, звичним тільки до технічних проблем.
«Вона дурепа. Гаразд, я закохався в дурепу.
Тоді я мушу піти і знайти її, адже знаю, де вона. Чи, може, мені й далі сидіти на веранді й вигойдуватися?
Я єдина жива істота, що може подбати про неї».
— Відпусти її!
— Не можу… — він нарешті заговорив уголос і сказав те, що рано чи пізно каже багато хто з чоловіків про жінку й багато хто з жінок про чоловіка: — Так сталося, що я кохаю…
Роджер звівся й замовив готельне авто. Трохи поспішав, немовби передчував, що може бути й запізно. Він швидко під’їхав до скелі Чимні-Рок й до ресторану — якнайвище, наскільки міг тягти мотор. Далі Роджер забирався вгору пішки, і по п’ятах за ним ішла думка.
«Угору — до небуття або до життя, повного лиха та нещастя інших Карлі».
На повороті він зупинився, глянув на зорі й знову почав рахувати. Вісімдесят один, вісімдесят два, вісімдесят три. А тоді облишив підрахунок.
Нарешті добравшись до вершини, Роджер шаленів від тривоги. Коли він ступив ці останні кроки й вийшов на відкритий простір, його покинули самовладання, стриманість — усе те, що робить сильною людину. Не сподівався таке побачити.
Він побачив дівчину, що їла сандвіч.
Вона сиділа, спершись на один із залізних стовпів, що підтримували перила.
— Це Роджер? — спитала вона. — Чи то мене очі підводять?
Засапаний Роджер сперся на перила.
— Що ти тут робиш? — відповів він запитанням на запитання.
— Милуюся зірками. Знаєш, я вирішила стати ексцентричною, як ото Ґарбо[107]. Ось тільки моїм манаттям стануть гірські вершини. Коли закінчимо фільмувати цю картину, я поїду до гори Еверест й залізу на…
— Не мели дурниць! — перебив Роджер. — Навіщо ти сюди забралася?
— Щоб кинутися звідси сторч головою, аякже.
— Чому?
— Мабуть, через кохання. Але так сталося, що я прихопила з собою сандвіча. Була голодна. Отож і вирішила, що спершу поїм.
Роджер сів біля Атланти.
— Чи цікавить тебе те, що діється внизу, у звичайному світі? — запитав він. — Якщо так, то знай, що Карлі затримали.
— Хто це зробив?
— Посильний із суду — той, що шукав його. Страшенно не пощастило. Якби Деланню протримався до півночі, то його не можна було б затримати. Термін давності чи щось таке.
— Оце лихо. Як воно сталося? Звідки дізнався цей посильний, де ховався Карлі?
— Вгадай.
— Не можу… Це не твоя провина?
— Боже мій! Звичайно, ні! Провинилась ота дівчина, Панцер.
Атланта задумалася на хвилину.
— Ось на що вона вичікувала.
Якусь мить на вершині скелі панувала тиша.
— Чому ти вважаєш, що я здатен на щось подібне?
— Подумавши, я вже не вважаю так. Вибач, Роджере.
— Але я таки змусив містера де Люкса звести очі.
— Що ти дізнався?
Запитання прозвучало відсторонено, безособово.
— Нічого особливого. Хіба те, що жодна дівчина не покінчила з собою через Карлі. Він заручився з такою собі Джозефіною Джейсон і дізнався, що в неї рак плеври, тобто знищилась оболонка легень. Ото ж вона й розбилася навмисне. За це його не можна звинувачувати.
— Ой, Роджере, я так втомилася від Карлі… Чи можна було б хоч на хвилинку дати йому спокій?
Він усміхнувся собі в пітьмі.
— Що ж змінило твою думку? Сандвіч?
— Ні. Мабуть, таки скеля.
— Занадто високо, як на тебе?
— Ні. Вона видавалася чимось схожим на тебе. Коли я зійшла на вершину, виникло враження, що я стою на твоїх плечах. І я була така щаслива, що не захотіла покинути цей світ.
— Розумію, — іронічно сказав Роджер.
— Звідкись я знала, що ти не дозволиш мені вчинити таке. Анітрохи не здивувалася, коли ти з’явився.
Роджер схопив Атланту за руки й звів її на ноги.
— Гаразд, — сказав він. — Ходімо. Повернемося до готелю. Я турбуюсь про цю малу Панцер. Подивимося, де вона.
Удвох вони пустилися вниз сходами. Коли Роджер віддав позичену машину й вони зайшли до готелю, Атланта сказала:
— Це вже не про нього йдеться.
— Йдеться про всіх.
— Я хотіла сказати, що він, мабуть, подбає сам про себе.
У готелі вони дізналися, що сталося. Карлі Деланню замкнув у своїй кімнаті побитого судового посильного в коматозному стані й кудись поїхав.
— Ось бачиш? — сказала Атланта. — З ним буде все гаразд. Напевно, цього разу судді не стануть ловити його.
— Не ловитимуть. Уже зловили. Якщо дістанеш ось таку повістку й не з’явишся в суді, тоді ти втікач від правосуддя. Чи так, чи сяк, нехай Распутін сам вирішує свої проблеми. Я непокоюся про людину, яку він покинув, про цю дівчину. Ми не проминали ні машин, ні людей між скелею Чимні-Рок та готелем, і автобуса немає.
Атланта раптово здогадалася.
— Вона на озері. Я вибрала Чимні-Рок, а вона вибрала…
Але Роджер уже біг до човнової станції.
За годину вони знайшли міс Панцер, яка спокійно плавала в освітленій місяцем невеликій бухті. Лежала горілиць, і її обличчя здавалося спокійним і умиротвореним. Дівчина трохи здивувалася, що Роджер і Атланта припливли по неї. У руці вона тримала не кунжут і лілії[108], а букет гірських квітів. Так само, як півгодини тому Атлантина рука стискала сандвіч.
105
Capias ad respondum. Capias ad respondendum — наказ про затримання і приведення до суду. Юридичний документ, ухвалений судом із метою вимагати від відповідача у цивільній судовій справі, який не з’явився на її розгляд або ухилився від виконання закону, відповісти на позов. Цей наказ, як бачимо тут, приніс посильний із суду, зобов’язаний доставити відповідача особисто правоохоронцеві, якщо не передбачено необхідної застави.
106
Ще чотири години… Є положення, що передбачають певні терміни здійснення конкретних судових позовів. Деякі злочини — наприклад, убивство — не мають строків давності. У цьому випадку термін, у який Деланню можна притягти до суду в будь-якій цивільній справі про відповідальність директора, від якої він нібито ухилився, закінчувався опівночі цього дня.
107
…як ото Ґарбо. Ґрета Ґарбо (1905–1990) — одна з найпопулярніших і найвидатніших зірок Голлівуду на початку 1930-х років, після того як Ірвінґ Тальберґ і Луїс Б. Маєр підтримали її в 1920-х роках. Із самого початку Ґарбо уникала кінореклами й публічних виступів. Стала широко відомою її репліка, сказана журналістці часопису «Фотоплей» Рут Баєрі в 1928 році: «Я хотіла бути однією». Переуклавши контракт із компанією «Метро-Ґолдвін-Маєр» у 1932 році, Ґарбо здобула право вибирати свої власні кінопроекти. Це вона робила неквапливо та старанно й брала приголомшливі гонорари — по 300 000 доларів за фільм.
108
…не кунжут і лілії… «Кунжут і лілії» — це збірка відомих лекцій про мистецтво та культуру, які Джон Раскін прочитав 1865 року. Перша лекція стосується чоловіків («Про скарбниці королів»), а друга — жінок («Про сади королев»). Раскін риторично зіставив жінок із квітами, а чоловіків із боротьбою — у звичний і традиційний спосіб як на середину вікторіанської епохи. Наприклад: «Чудово, ой як чудово побачити її, пройняту дуже свіжим, невинним почуттям, як вона виходить вранці у свій сад, щоб гратися з торочками плеканих квітів, піднімати їм голівки, якщо вони поникли; у неї щаслива усмішка на обличчі й ні хмаринки на чолі, бо навколо її місця миру та спокою стоїть невелика стіна; і ця жінка серцем знає: якщо шукати знання за межами цієї вкритої трояндами стіни й глянути назовні, то там аж до обрію простилається дика трава, рвана стражданням людей і бита потоком їхньої життєвої крові». Фіцджеральд, схоже, також мав на увазі картини прерафаелітів, які Раскін тривалий час хвалив і пропагував, зокрема «Офелію» Джона Еверетта Мілле (1851–1852), на якій приречена героїня Шекспіра плаває горілиць у струмку й квіти вислизають із її пальців.