Я віддав би життя за тебе (збірка)

Вигойдуючись, Роджер сидів на самоті й думав. Він любив Атланту, дарма що останнім часом ця дівчина не дуже давалася любити.

— Вона не тут, — сказав він собі.

Він сидів, розкидаючи розумом, звичним тільки до технічних проблем.

«Вона дурепа. Гаразд, я закохався в дурепу.

Тоді я мушу піти і знайти її, адже знаю, де вона. Чи, може, мені й далі сидіти на веранді й вигойдуватися?

Я єдина жива істота, що може подбати про неї».

— Відпусти її!

— Не можу… — він нарешті заговорив уголос і сказав те, що рано чи пізно каже багато хто з чоловіків про жінку й багато хто з жінок про чоловіка: — Так сталося, що я кохаю…

Роджер звівся й замовив готельне авто. Трохи поспішав, немовби передчував, що може бути й запізно. Він швидко під’їхав до скелі Чимні-Рок й до ресторану — якнайвище, наскільки міг тягти мотор. Далі Роджер забирався вгору пішки, і по п’ятах за ним ішла думка.

«Угору — до небуття або до життя, повного лиха та нещастя інших Карлі».

На повороті він зупинився, глянув на зорі й знову почав рахувати. Вісімдесят один, вісімдесят два, вісімдесят три. А тоді облишив підрахунок.

Нарешті добравшись до вершини, Роджер шаленів від тривоги. Коли він ступив ці останні кроки й вийшов на відкритий простір, його покинули самовладання, стриманість — усе те, що робить сильною людину. Не сподівався таке побачити.

Він побачив дівчину, що їла сандвіч.

Вона сиділа, спершись на один із залізних стовпів, що підтримували перила.

— Це Роджер? — спитала вона. — Чи то мене очі підводять?

Засапаний Роджер сперся на перила.

— Що ти тут робиш? — відповів він запитанням на запитання.

— Милуюся зірками. Знаєш, я вирішила стати ексцентричною, як ото Ґарбо[107]. Ось тільки моїм манаттям стануть гірські вершини. Коли закінчимо фільмувати цю картину, я поїду до гори Еверест й залізу на…

— Не мели дурниць! — перебив Роджер. — Навіщо ти сюди забралася?

— Щоб кинутися звідси сторч головою, аякже.

— Чому?

— Мабуть, через кохання. Але так сталося, що я прихопила з собою сандвіча. Була голодна. Отож і вирішила, що спершу поїм.

Роджер сів біля Атланти.

— Чи цікавить тебе те, що діється внизу, у звичайному світі? — запитав він. — Якщо так, то знай, що Карлі затримали.

— Хто це зробив?

— Посильний із суду — той, що шукав його. Страшенно не пощастило. Якби Деланню протримався до півночі, то його не можна було б затримати. Термін давності чи щось таке.

— Оце лихо. Як воно сталося? Звідки дізнався цей посильний, де ховався Карлі?

— Вгадай.

— Не можу… Це не твоя провина?

— Боже мій! Звичайно, ні! Провинилась ота дівчина, Панцер.

Атланта задумалася на хвилину.

— Ось на що вона вичікувала.

Якусь мить на вершині скелі панувала тиша.

— Чому ти вважаєш, що я здатен на щось подібне?

— Подумавши, я вже не вважаю так. Вибач, Роджере.

— Але я таки змусив містера де Люкса звести очі.

— Що ти дізнався?

Запитання прозвучало відсторонено, безособово.

— Нічого особливого. Хіба те, що жодна дівчина не покінчила з собою через Карлі. Він заручився з такою собі Джозефіною Джейсон і дізнався, що в неї рак плеври, тобто знищилась оболонка легень. Ото ж вона й розбилася навмисне. За це його не можна звинувачувати.

— Ой, Роджере, я так втомилася від Карлі… Чи можна було б хоч на хвилинку дати йому спокій?

Він усміхнувся собі в пітьмі.

— Що ж змінило твою думку? Сандвіч?

— Ні. Мабуть, таки скеля.

— Занадто високо, як на тебе?

— Ні. Вона видавалася чимось схожим на тебе. Коли я зійшла на вершину, виникло враження, що я стою на твоїх плечах. І я була така щаслива, що не захотіла покинути цей світ.

— Розумію, — іронічно сказав Роджер.

— Звідкись я знала, що ти не дозволиш мені вчинити таке. Анітрохи не здивувалася, коли ти з’явився.

Роджер схопив Атланту за руки й звів її на ноги.

— Гаразд, — сказав він. — Ходімо. Повернемося до готелю. Я турбуюсь про цю малу Панцер. Подивимося, де вона.

Удвох вони пустилися вниз сходами. Коли Роджер віддав позичену машину й вони зайшли до готелю, Атланта сказала:

— Це вже не про нього йдеться.

— Йдеться про всіх.

— Я хотіла сказати, що він, мабуть, подбає сам про себе.

У готелі вони дізналися, що сталося. Карлі Деланню замкнув у своїй кімнаті побитого судового посильного в коматозному стані й кудись поїхав.

— Ось бачиш? — сказала Атланта. — З ним буде все гаразд. Напевно, цього разу судді не стануть ловити його.

— Не ловитимуть. Уже зловили. Якщо дістанеш ось таку повістку й не з’явишся в суді, тоді ти втікач від правосуддя. Чи так, чи сяк, нехай Распутін сам вирішує свої проблеми. Я непокоюся про людину, яку він покинув, про цю дівчину. Ми не проминали ні машин, ні людей між скелею Чимні-Рок та готелем, і автобуса немає.

Атланта раптово здогадалася.

— Вона на озері. Я вибрала Чимні-Рок, а вона вибрала…

Але Роджер уже біг до човнової станції.

За годину вони знайшли міс Панцер, яка спокійно плавала в освітленій місяцем невеликій бухті. Лежала горілиць, і її обличчя здавалося спокійним і умиротвореним. Дівчина трохи здивувалася, що Роджер і Атланта припливли по неї. У руці вона тримала не кунжут і лілії[108], а букет гірських квітів. Так само, як півгодини тому Атлантина рука стискала сандвіч.