Світло чорної свічки
- Автор: Гельд Вольфганг
- Год: 1975
- Язык: украинский
- Год: Радянський письменник
- Переводчик: Володимир Василюк
- Жанр: Политические детективы
Электронная книга - «Світло чорної свічки». Краткое содержание книги:
— Прошу, гауптштурмфюрере!
Голі білі стіни. Голий стіл, сейф, три стільці — ось і все вмеблювання. Голі вікна. Кракмеєр побачив вулицю, біля тротуару автомобіль, що привіз його сюди.
— Тільки на хвилиночку,— сказав Фаріан. Він сам не сідав і не пропонував сісти чиновникові з гестапо. На його тонких губах зміїлась посмішка.— Думаю, що ви здогадалися, чому вас запросили на цей спектакль.
— Мене нудить,— буркнув Кракмеєр і поглянув униз на машину.
Фаріан ледь здивувався, але за мить він прибрав серйозного вигляду.
— Моторошно від самої думки, що вороги німецького рейху можуть заволодіти цією зброєю. Таке може статися, якщо ви не впораєтесь, гауптштурмфюрере.
Невдовзі Кракмеєр сидів поруч із чиновником з СБ, повертаючись до Берліна. Ні разу не зринула в його пам'яті та довга формула. Він не міг прийти до тями від експерименту. Перед очима незмінно стояла страшна картина агонії піддослідних.
На місто спадали сутінки. Обабіч шосе загорялися ліхтарі.
Машина під'їхала до будинку, в якому мешкав Кракмеєр. Кримінальний радник вийшов і ще дивився вслід червоним стоп-сигналам, поки машина не зникла за рогом. Дістав з кишені ключа, постукав ним по долоні. Фаріан має рацію, думав він. Якщо Чорна Свічка знає таємницю табуну, то це справа життя або смерті передовсім для нього, Кракмеєра.
З вікна другого поверху полинула музика. Ансамбль цитристів грав рудногірську народну пісню. Десь хтось лайнувся. Кракмеєр заховав ключа й спроквола пішов у той бік, звідки приїхав. Хода його все швидшала і швидшала. А коли він упав на лаву електрички, то ледве переводив дух. Його обличчя було все в червоних плямах.
Розділ VII
Небокрай на північному заході палав. Сідало сонце. Лауренц запитливим поглядом окинув бороданя, що їхав на чолі каравану. Вчора цієї пери ельзасець подав сигнал ставати табором.
Другий день просувається караван по піщаному морю. Жодної травинки на жовтих дюнах, жодного сліду життя. Дрібний вибілений пісок — скільки сягає зір. Під полудневим сонцем, здавалося, плавиться каміння.
Лауренц відв'язав од сідла баклажку і надпив з неї міцного чаю. В каравані він першої години звідав щиру магометанську гостинність. Гамід з Талебом повсякчас дбали про те, щоб йому давали вдосталь їсти, щоб не висихала його баклажка. Терпляче навчали їздити на верблюді, якого він одержав сьогодні вранці. За наказом бороданя Гамід повернув одного пістолета, замість другого йому дали карабіна.
Біля нього весь час був один із туарегів. Вони непомітно стежили за ним. Це виявлялося відразу, тільки-но Лауренц пробував підійти до вантажу. Привітні темні очі туарега враз ставали колючими, а з-під лісама сипалася незрозуміла лайка.
На третю спробу розгадати таємницю каравану він не наважився. Можна було викликати в людей підозру до себе. А він мусив набратися сил. Це було куди важливіше. Доки хитатиметься від вітру, міркував він, доти для нього шкідливо виявляти зайву цікавість. І своїм апетитом дивував туарегів, що й самі з'їдали чималі порції.
На обрії згасли останні сонячні промені. Дюни посіріли, їх обриси поволі розпливалися у сутінках. Лауренц озирнувся і жестом спитав Гаміда, що їхав за ним, коли надійде команда на спочинок. Туарег не реагував. Лауренц бачив спокійні обличчя і в решти вершників. Нікого не хвилювало те, що дозору, який завжди повертався однієї пори — на заході сонця,— і досі немає.
Мабуть, щось незвичне чекало на них попереду. Лауренц обвів пильним поглядом невеселу місцевість. Пісок, пісок, пісок... Та що це? Чи не прискорив гойдливу ходу його верблюд? Так. Він не помилявся. Наче незримий погонич підганяв тварин. Куди ж заквапилися, роздувши ніздрі, мегарі й в'ючні тварини? Оазис? Без сумніву, десь попереду лежав оазис.
Невдовзі, коли серп місяця сплив над обрієм, грунт під верблюдячими копитами потвердішав. Дюни перейшли у рівнину. На піску зачорніли довгі тіні. Пальми! Перед караваном зблиснуло кілька вогнів.
Оазис Ель Хубса. Дві криниці, невеличкий ставочок, їх зеленою стіною оточують пальми й тамарискові кущі. Пласкі прямокутні очеретяні хижки — житла нечисленних жителів оазису. Одначе в обнесеному пальмовим тином садку стояв міцний мурований дім. У його незавішених вікнах світилося. Навкруги ні душі.
Трохи осторонь росло п'ять могутніх пальм. Тут зупинив бородань свій караван. Вершники познімали тюки і повели верблюдів на водопій. Небавом під казанами Абу Шая, кухаря каравану, вже потріскував вогонь. Старий араб навдивовижу швидко зготував курятину. До гостро приправленого м'яса він подав рис. На диво, запах страви не привабив нікого з жителів оазису. Вони наче боялися прибулих.