Світло чорної свічки
- Автор: Гельд Вольфганг
- Год: 1975
- Язык: украинский
- Год: Радянський письменник
- Переводчик: Володимир Василюк
- Жанр: Политические детективы
Электронная книга - «Світло чорної свічки». Краткое содержание книги:
Майже через дві години Талеб заступив Гаміда. Біля пригаслого багаття одні лишень укладалися спати, а інші прокидалися. Навколо табору невтомно ходили вартові. Їхні кроки відлунювали далеко в пустелі. Над безкраєю рівниною віяло свіжою прохолодою. Відшліфованим самоцвітом сяяв угорі Капонус, найяскравіша зірка південного неба.
Ніхто не будив Лауренца. Він не бачив, як блідли зорі на східному крайнебі, а потім підбивалися все вище і вище, як раптово спалахнув яскравим світанком новий день; не чув «Ельгамдуліла» — молитви до аллаха. Не будили його ще й тоді, коли туареги нав'ючували схилених верблюдів. Пішов Талеб сідлати свого мегарі. Вже поїхали на північ два озброєних вершники.
Ось рушив нав'ючений караван. Голосними вигуками погоничі розбудили Лауренца. Він спантеличено повів довкола себе очима. Збігло декілька хвилин, поки він оговтався і дав лад своїм спогадам. Пошукав своїх охоронців. Там, де навпочіпки сидів туарег, на темній хустині стояла заткнута пляшка, лежали два коржики і жменя сухих фініків. Рука його мимоволі потяглася до їжі. Зараз він не почував у тілі болю, а тільки голод. Кусав коржик, запивав чорним терпким чаєм і дивився услід караванові. Йому й на думку не спало, що його покидають.
До нього підійшов бородань з Гамідом. Він був на голову вищий від туарега. Темно-смаглявий колір шкіри, але сіруваті очі й світлі брови разюче вирізняли його серед вершників із закритими обличчями. Та Лауренц здивувався, коли бородань заговорив по-німецькому.
— Виспався, німцю? Ми квапимося.
— Звідки ви знаєте, що я німець? — затинаючись, спитав Лауренц.
— У сні розмовляв, наче книжечку читав. Та ближче до діла. За що сиділи в Ель Параїсо? Вбивство?
— Це має значення?
— Ні. Я гадаю, що ви хочете на північ.
Лауренц кивнув головою.
— Ми візьмемо вас. Моя умова: ні про що не розпитувати й виконувати мої накази.
— Згода.
— Поки що поїдете з Гамідом на його верблюді. А там побачимо.
Лауренц устав. Він напружував усі сили, щоб не заточитися. Пішов слідом за ними до невеликої групи чоловіків, що чекали їх. Він хотів було вже сідати на верблюда, як його спинив бородань.
— Хвилинку! Скиньте лівого черевика!
Лауренц оторопіло поглянув на француза. Невже знає, кольнуло в голові, але він одразу отямився. Незворушно нахилився, розшнурував черевика і подав його бороданеві. Той прискіпливо обдивився підбора, підошву, всередині. Здавалося, ніби він дошукується якоїсь хитромудрої схованки. Потім кинув сердитий погляд на Гаміда й віддав черевика німцеві.
— Чого, власне, ви так осатаніли, коли вам роззували ліву ногу?
Лауренц зашнурував черевика й подивився на бороданя.
— Ви не повірите, мосьє, але я ще з колиски дуже боюся лоскоту на лівій нозі.
«Мені пощастило,— думав він.— Пощастило, що ти не зацікавився моєю ступнею. Ще не виросло в Сахарі зілля проти хитрощів басків».
У бороданя раптом зіпсувався настрій. Різким тоном він дав туарегові незрозумілою для Лауренца мовою кілька вказівок, а потім звернувся до німця:
— Тільки щоб без витівок дорогою! Передовсім подалі від вантажу. А то й мені закортить полоскотати свій вказівний палець.
Вантаж? Лауренц почав здогадуватися, що у тюках. Там, безперечно, не сушені фрукти, бо навіщо в такому разі озброєні до зубів вершники?
Невеличкий зал засідань у непривабливому зовні будинку, що стояв на краю випробувального полігону хімічних заводів «І. Г. Фарбен» біля Шпандау. У залі п'ять осіб. Усі когось чекають, всім нетерпиться. Хто курить, хто гортає папери, час від часу усі перезираються, поглядають на стінний годинник.
— Цей пан запізнюється,— промовив доктор Шрабер. Це твердження прозвучало трохи комічно, бо минуло вже двадцять хвилин від того часу, на який призначили нараду.— Може, ми поки що розпочнемо. Все одно теоретичні деталі для представника з Принц-Альбрехтштрассе, на мою думку, матимуть другорядний інтерес.— Він розкрив чорну папку, поправив окуляри, відкашлявся, але один з гостей зупинив його.
— Вибачте, докторе Шрабер, я прошу ще кілька хвилин потерпіти.
Чоловік, що перебив доктора, виглядав десь років під тридцять і був у цьому колі наймолодшим, його відкрите, трохи засмагле обличчя пашіло енергією й самовпевненістю. Цим відрізнявся він од перевтомлених учених і розпухлих од переїдання і пива представників міністерства авіації рейху. Молодика звали Фаріаном. Генеральна дирекція хімічних заводів послала його своїм уповноваженим представником до спеціального відділу «Ц», яким керував доктор Шрабер, У петлиці добре пошитого сірого костюма він мав не дуже примітний чорний значок цивільного службовця СС.