Світло чорної свічки

Присутні спрямували погляди на Кракмеєра. Здавалося, що вони чекають від нього пояснень, та кримінальний радник мовчав.

Врятував його доктор Шрабер, запропонувавши усім перейти в лабораторію. Але Кракмеєр сидів, ніби паралізований. Тільки після того, як доктор удруге звернувся до нього, він закивав головою й підвівся.

У довгому, освітленому матовими круглими плафонами коридорі дзвінко відлунювали кроки шести чоловіків. На дверях ліворуч і праворуч не було жодних табличок з прізвищами, тільки цифри. Десь скрекотіла друкарська машинка, дзеленчав телефон. Будинок ніби вимер.

«Будинок мерців»,— мимохіть подумав Кракмеєр. Але він нічим не виказував свого нервозного стану.

В кінці коридора був ліфт. Доктор Шрабер увійшов до кабіни останнім, зачинив за собою двері і натиснув на кнопку. Вони поїхали вниз. Кабіна легенько вібрувала. Ніхто не розмовляв.

Доктор Шрабер завів гостей до приміщення, стіни й стеля якого були облицьовані білими кахлями. Підлога вистелена жолобчатими плитками. В глибині висіла завіса, як на сцені. Ніякого обладнання, прохолодно, пахло ліками.

З бічних дверей біля самої завіси вийшов молодий чоловік. Він був у лікарському халаті, застебнутому аж до шиї, в гумових рукавицях. Стиха перемовившись із доктором Шрабером, він знову зник.

Кракмеєр дивився на завісу й ковтав слину. Раптом він знову відчув у роті присмак мокко.

— Я вважаю, панове, що зайве ще раз нагадувати про ваш обов'язок зберігати таємницю,— сказав доктор Шрабер і підійшов до завіси.— Подолавши значні труднощі, ми, нарешті, сьогодні одержали можливість спостерігати дію табуну в людському організмі.— Він смикнув за тоненький шнур, і завіса розійшлася половинками.

Крізь вікно у стіні, загратоване зсередини, усі побачили ще одну невеличку кімнату. В ній стояли стіл, дві табуретки, металеві їх ніжки було закріплено в бетонній підлозі. Та погляди гостей прикипіли до двох постатей, що перебували в дослідній камері. За столом сидів обстрижений наголо чоловік, утупившись у свої навхрест складені руки. Застигла неприродна посмішка спотворювала його обличчя. Чоловік був байдужий до всього.

В другій постаті неможливо було розпізнати, чоловік це чи жінка. Сірий захисний одяг закривав її з п'ят до шиї, на голові був протигаз. Світлі очі за великими скельцями виражали неспокій, страх. Від рота тягнувся еластичний шланг до кисневого балончика, підвішеного з лівого боку. Постать стояла біля самої шиби, вхопившись руками за грати.

Кракмеєр стояв заціпеніло, інші також затамували подих. Хто досі снував лише здогади, тепер точно знав, що повинно статися. Над жертвами, ніби меч ката, нависло це слово. Незвичайно довге слово. Це чаклунське заклинання наганяло смертельного страху. Доктор Шрабер кілька разів вимовив його. Що вже Кракмеєр мав добру пам'ять, але й він мусив добре напружити її, щоб убити в голову довжелезний порядок складів. Те слово — ціаніддиметиламідофосфорний ефір — було ключем від габуну.