Стожар
- Автор: Каторож Ярина
- Серия: Палимпсест #1
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Видавнича група КМ-БУКС
- ISBN: 978-617-7489-89-3
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Стожар». Краткое содержание книги:
Це роман про злість, жорстокість і любов. Це книга-клубок з історій, справжній палімпсест з прихованими рядками, в якому однієї миті видається, що знаєш про персонажа або ситуацію геть усе, а в наступну — ставиш собі питання: а чи довго ще до наступного розділу — можливо, там буде трохи більш відхилено завісу сюжету?
Втім, я забула про все, почувши шум води, що наближався.
— Вже недалеко, — мовив з усмішкою Тигран.
Ми вийшли на широченну кам’янисту галявину. Посередині її перетинала широка бурхлива ріка. Та навіть не це прикувало мій погляд — метрів за триста праворуч був водоспад, що зривався вниз, стікаючи кам’яним обличчям велета з роззявленим ротом і міцно заплющеними очима. Те обличчя буквально лежало на дні річки, а ніс виступав з води. Я здригнулась.
— Це… це… страшно, — прошепотіла я зупинившись. Тигран усміхнувся і обійняв мене за плечі.
— Я знав, що тобі сподобається.
— Це місце має якусь назву?
— Спраглий Мисливець, — мовив Ждан, а тоді підійшов до якогось каменя і сів, простягнувши перед собою довгі ноги. — Так називається водоспад. А річка називається Дівчиною… Я посиджу тут і попильную. А ви собі йдіть до води, якщо хочете.
Я не стала зволікати і потягла Тиграна вперед.
— Чому саме Дівчина? — спитала я, підходячи до води.
— Бо норовиста і ніжна водночас, я гадаю. Це завжди приваблює в дівчатах, — сказав хлопець з усмішкою. Я не знати чому, зашарілась.
Ми підійшли до води, але я не наважувалась поглянути донизу. Так давно хотіла побачити своє обличчя. Біля берега річка була досить спокійною, і мала можливість себе розгледіти. Та в останню мить завагалась.
— А я норовиста і ніжна?
— Ти? Перше не викликає сумніву.
— А друге?
— Я ще не мав змоги перевірити. Та зараз ти схвильована і я навіть здогадуюсь, чому.
Хлопець раптом взяв мене за руку і лагідно провів пальцями по зап’ястку.
— У цьому немає потреби. Заспокойся.
Я подивилась на нього. Тигранові сірі очі, здавалось, відбивали похмурі небеса. Але дарували тепло, як і завжди. Це було дивовижним у ньому.
— Чому ж я схвильована?
— Бо ти хочеш подивитись на своє відображення, а не наважуєшся. Либідь казала, що ти просила дзеркало. То чому ж ти зараз дивишся будь-куди, а не на воду, де зможеш побачити себе?
— Що, як це нашкодить?
— Як саме?
— Я не знаю, — прошепотіла я.
— То давай подивимось разом.
Якусь мить я ще вагалась, а тоді кивнула.
І перевела погляд з Тиграна на воду біля своїх ніг.
Щойно я поглянула на своє відображення, як поряд з моїм лицем у воді впала перша сніжинка.
Дивовижно, але було одне питання, в якому Тигран та Ждан одразу ж дійшли згоди — снігопад треба перечекати в захищеному місці. Не скажу, що зраділа перспективі сидіння у лісі в сутінках, але снігу за годину нападало по коліна, та й вітер здійнявся не на жарт. А тому чоловіки вирішили, що чекати в укритті ми будемо до ранку.
Неподалік Спраглого Мисливця височіли скелі — звичайні, без облич. В одній із них була печера, де ми і заховались від хурделиці — Ждан розпалив вогонь, назбиравши під пишними гілками сосен сухе гілля, а в сумці Тиграна, яку він прихопив із собою, виявились досить непогані хлібці і фляга з чимось ароматним, солодкуватим і, схоже, алкогольним, що дуже тішило після прогулянки на холоді.
Ми сиділи в печерці, освітленій тріскотливим вогнем, і я розглядала своїх супутників. Ждан чомусь викликав у мене в голові слово «варяг», що б воно не означало, — міцний, широкоплечий, вищий за мене на голову. Його світла борода була заплетена в косичку, а карі очі дивились на вихід з печери — наче й спокійно, проте уважно.
Тигран же справді нагадував великого кота — він рухався найтихіше з нас трьох і був навдивовижу граційним у будь-якому русі. Він навіть гілки у вогонь підкидав якимись такими плавними рухами, що я завмирала, спостерігаючи за його руками. Тигран був трохи нижчим і худорлявішим за Ждана, проте я не могла не помітити схожості в їхній енергетиці. Ще один лідер. І якийсь наче розлючений, коли дивиться на іншого.
Щойно помітила це, перевела погляд на вогонь. Не варто…
Жоден з них не поцікавився, чи сподобалось мені моє відображення в річці. Я слухала її шум, що долинав до печери крізь завивання вітру, і розуміла, що не могла б дати однозначної відповіді.
Я була вродлива. Звісно, я не можу бути геть об’єктивною в судженнях про себе, та все ж… Я зустрічала багатьох жінок і дівчат у Павутинні, та й мої подруги були красивими… Либідь взагалі уміла усміхнутись так, що ніби квіти довкола розквітали. До того ж, я повсякчас помічала її схожість із привабливим братом… а Златодара хоч і відштовхувала своєю вродженою агресивністю, але риси обличчя в неї були по-королівському прекрасні — ідеальний овал обличчя, гарненький носик, в міру пухкі уста. І все ж…