Зорі падають в серпні
- Автор: Сизоненко Александр Александрович
- Год: 1957
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Шпионские детективы
Электронная книга - «Зорі падають в серпні». Краткое содержание книги:
Всю дорогу в машині мовчали. А коли вона в'їхала на подвір'я, Хелл спитав Хертвіга:
— Скільки днів у тебе лишилось?
— Днів три, — задумливо і похмуро відповів Хертвіг, але раптом обличчя його розпливлося в усмішці, і Юрій здивувався: навіть оце некрасиве обличчя здатне було робитись привабливим. Хертвіг усміхався, повернувши голову до будинку. Муратов і собі глянув туди і побачив невелику, тоненьку жінку чи скоріше дівчину, що сходила з веранди. На ній було простеньке платтячко, біле з крупним синім горошком, і білі спортивні черевики. Худеньке кирпате обличчя облямоване пишним темним волоссям, недбало зачесаним на проділ. В першу секунду Юрій не зрозумів, у чому її принадність. А тільки від оцієї неяскравої простої жінки не можна було відвести погляду. Вона підходила до машини швидко, легко, і широка довга сукня, ледве поспіваючи, летіла за нею білою поцяткованою хмаркою, обгортала її міцні, стрункі ноги, а великі зеленуваті очі в якомусь одвічному подиві гляділи на Хертвіга. Вони, здається, не помічали ні Юрія, ні Хелла, ні краси, що обступала віллу горами, лісами, обіймала небом, віяла пахощами квітів, які збіглися в оце подвір'я чи не з усіх гір і сповнили його веселими барвами. Оці. очі, мабуть, і робили її красивою. Коли жінка підійшла ближче, Юрко помітив, що очі в неї стомлені, облямовані легенькими зморшками в куточках. Під очима лягли великі тіні, і через те вираз обличчя був печальним. Тепер вона вже не здавалася такою молодою, але ще більше ніжності викликала в Юрковому серці, і він вперше в житті відчув непереможне бажання обійняти цю стомлену жінку, і сам здивувався цьому бажанню.
— Чого ти поїхав так рано? — з докором говорила вона Хертвігу і ласкаво дивилась на нього, наче шукала якихось змін в його обличчі.
— Треба було, — грубувато відповів Хертвіг, одвівши очі і насупившись. — Чого ж ти не вітаєшся?
— А-а, містер Хелл! — жінка почервоніла й подала Хеллові руку. — Пробачте мою неуважність. Я ж ніколи не бачу оцього пройдисвіта, — щиро зізналась вона, кивнувши на чоловіка. — Вчора увечері прилетів, а на світанку вже його немає. А це хто? — глянула вона на Муратова. — Мабуть, новачок? Боже, яке славне дитя, — вона з сумом дивилася на Юрія і хитала головою.
— Добре дитя! — весело вигукнув Хелл. — Йому вже за двадцять років.
— А що ж, це не дитя? Не зрівняти ж його з вами! Нашому синові теж двадцять, але він ще просто хлоп'я.
— Але досить, Ліззі, — нахмурився Хертвіг. — Ну, кому потрібні твої балачки?
— Я вже мовчу і запрошую вас до сніданку, — вона взяла Хелла і Юрія під руки і повела на веранду.
— Пошта була? — спитав Хертвіг, плентаючись позаду.
— Ой, я й забула! Прийшла телеграма із Штатів.
— Із Штатів? Ану, давай її сюди!
Дружина принесла телеграму. Хертвіг довго читав її, беззвучно ворушачи губами, і повільно повернувся до Хелла.
— Треба зараз же летіти в Малу Азію.
Хертвіг керував американською агентурою спеціального призначення, мав великий досвід в цій справі, а в своєму середовищі — авторитет неабиякого спеціаліста. Він все життя мотався по світу на літаках — з країни в країну, з континенту на континент і, поснідавши у своїй альпійській віллі, не знав, де він буде обідати: в Скандінавії чи Малайї. Тому треба було поспішати.
— Веди в кабінет, — запропонував Хелл. — Щось, мабуть, трапилось?
— А сніданок? — спитала Ліззі.
— Потім, потім, — заспокоїв її Хелл і пішов слідом за Хертвігом у будинок.
Стіни, облямовані полірованим горіхом, потемнілі старовинні картини в золотих рамах, килими і овальні люстри — все було якесь таємниче і дихало на Юрія віками. В кабінеті йому перш за все кинувся у вічі широкий і довгий, як плац, письмовий стіл, що нагадував чимось рояль, за ним — важкий приземкуватий сейф. На підлозі ведмежі і тигрячі шкури, на стінах оленячі роги й мисливські рушниці, опудала птахів.
Доки Хертвіг одкривав сейф, Хелл відкинув з вікна штори, і Юрій перед самісіньким будинком побачив озеро. Вітру не було, озеро лежало непорушне, мов велетенське дзеркало, і в ньому відбивалися ліси, гірські вершини і захмарене небо. Вода здавалась темною, як воронь пістоля. Протилежним краєм своїм озеро впиралося у схил гори, покритої лісом, понад берегами воно поросло очеретом та кугою, і білі квітки латаття виразно вимальовувалися над лапатим листям, відбивалися у воді, і через те їх було вдвоє більше.