Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст.
- Автор: Яковенко Наталья Николаевна
- Год: 1997
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст.». Краткое содержание книги:
Розширення розумових горизонтів, яке витікало з безпосереднього контакту з ренесансною Європою під час освітніх мандрів, супроводжувалося динамічними змінами в системі побутових уявлень про несвій світ. З погляду архаїчного світобачення чужа земля завжди пов'язується з чимось небезпечним і ворожим. Для давньоруської людини блукання на чужині було тільки поневірянням – найгіршою карою. Тож достоту світоглядною революцією можна визнати той факт, що впродовж XV–XVI ст. мандри на чужину стають буденним супроводом життя. Невтомно кружляє по світу купець; кожен підмайстер мусить пройти науку по далеких світах, аби вловити свій шанс і досягти поважного статусу майстра; ремісничих синів, яким забракло місця в дідівському ремеслі, обставини виштовхують із тихих містечок у латинську науку, щоб верталися додому з прибутковим фахом адвоката, юриста чи лікаря; починає шукати освіти й ґречного виполірування шляхта, яка відчула смак публічного життя. Повертаючись із закордонних подорожей, ці люди приносять і поширюють образ чужого краю як іншого, але зовсім не таємничого і не ворожого. Зміна типу інформації про світ підштовхує до співставлення вартостей, a далі – й до активної інтеграції свого з чужим.
Нa перехресті нових вартостей
Зміни побутових уявлень і звичок свідомості, про які оповідалося, йшли обіруч з ідейною переорієнтацією елітарної, або так званої "високої" культури. У Польщі вона пов'язана з явищем, що отримало назву "народження гуманізму". Біля його колиски стояли вчені краківського кола, близькі до університету і королівського двору Казимира IV, серед яких – Ґжеґож з Сянока (бл. 1407–1477), міщанський син, який завдяки таланту, наполегливості й блискучій освіті, здобутій у Німеччині та Італії, став першим професором-гуманістом Краківського університету, коментатором Верґілія. Третину життя Ґжеґож з Сянока мешкав на Русі, посідаючи з 1451 р. до смерті стіл львівського архієпископа. У Дунаєві під Львовом, де знаходилась архієпископська резиденція, виникає перший на теренах держави меценатський двір, взорований з ренесансних дворів італійських можновладців. Сам архієпископ, людина яскравого розуму й обдарованості, писав латинські вірші, наслідуючи давньоримських поетів. Багата бібліотека, показний спосіб життя, щоденні диспути притягали сюди людей пера й науки, формуючи моду і естетичні смаки інтелектуальної еліти.
Тож недивно, що руські землі наприкінці XV – впродовж XVI ст. дали потужний струмінь новолатинської поезії, одного з найяскравіших паростків елітарної ренесансної культури. З цією течією пов'язані імена таких поетів, що підкреслено декларували свою спорідненість з Руссю, як Павло Русин з Кросна (бл. 1470 – бл.1517), Григорій Віґілянцій Русин із Самбора (бл. 1523–1573), Георгій Русин з Тичина (помер після 1548), Ян Русин з Туробина (1511–1575), Себастьян Кльонович (бл. 1550–1602).
Мало сенсу дошукуватися, ким за етнічним корінням були поети-новолатинники: ні для німця Павла Русина з Кросна, ні для русина Григорія Русина з Самбора, ні для поляка Себастьяна Кльоновича такої проблеми не існувало. Ренесансний космополітизм не виокремлював інтереси національних культур, оскільки служив вищій ідеї, покликаній об'єднати народи в загальноєвропейську "Християнську республіку", вимріяну Еразмом Роттердамським. Рідна земля для них – це мати-годувальниця, місце народження, яке з синівською вдячністю уславлюється і поетично ідеалізується поруч із шанобливим визнанням вищої просторової одиниці – "політичної батьківщини", тобто держави. "Ruthenorum me esse et libenter profiteor" (Я з русинів, і проголошую це з радістю) – пише вже згаданий Станіслав Оріховський-Роксолан (1513–1566), видатний публіцист-ідеолог, заклопотаний проблемою кращого влаштування Польської держави. A німець Павло Русин говорить про себе так:
В унісон ренесансному космополітизмові новолатинської поезії розвиваються прикладні мистецтва: архітектура, скульптура, декоративна різьба. Наприклад, у Львові після пожежі 1527 р., яка майже дощенту знищила середньовічне готичне місто, його відбудовою займаються переважно будівничі-ремісники з Північної Італії та італійських кантонів Швейцарії, нерідко осідаючи у Львові на все життя і вливаючись у місцевий цех будівничих, заснований 1582 р. Саме вони формують нове середмістя Львова, що являє собою строкату суміш ренесансу, маньєризму й готики, витворену в процесі пристосування чистого італійського канону до смаків і матеріальних можливостей львівських замовників-городян. Мода на декоративне оздоблення породжує бурхливий розвиток декоративної пластики міських фасадів, у формах якої фахівці вбачають переплетення ренесансних мотивів з традиціями й духом українського орнаментального мистецтва.
Зростаючи на запозиченні готових, еклектично змішаних форм, галицька ренесансна традиція не витворила власного стилю і, міркуючи строго, з точки зору витонченого шанувальника мистецтва не є чимось надвартісним. Однак її світоглядна цінність від цього не применшується. "Галицький ренесанс" виконав роль каталізатора, що стимулював модифікацію скутого конфесійним каноном руського мистецтва. Власне з цієї точки відліку почало формуватися те самобутнє обличчя мистецько-художньої України, яке метафорично прийнято визначати як міст між латинським Заходом і візантійським Сходом.
§ 2. Київська і Волинська землі
Після монголо-татарської навали східні та північно-східні терени майбутньої України – Київське, Переяславське, Турово-Пінське і Чернігово-Сіверське князівства – надовго сходять у тінь, ніби чекаючи на потужний зовнішній струс, який поверне їх до активного життя. Поштовх з'являється справді несподівано, у постаті маленької войовничої Литви, мешканців якої літописці золотоверхого Києва ще недавно поблажливо називали людьми з лісів. Впродовж тривожного XIII ст., коли на Русь накотилася велика степова хвиля, Литва теж не уникла випробування. Воно прийшло з Заходу у подобі німецьких рицарів-хрестоносців, примусивши аморфні родові союзи згуртуватися у міцну, боєздатну й агресивну одиницю, готову не лише до відсічі рицарям, але й до розширення кордонів, аби потенційно примножити власні сили. У другій половині XIII – на початку XIV ст. на історичній арені виростає нове державне утворення, найхарактернішою рисою якого є двоетнічність, бо творців у нової держави від самої колиски було двоє – балти, мешканці сучасної Литви, та їхні сусіди-слов'яни, жителі нинішньої Білорусі. Розширення його території на південь, на землі майбутньої України, навряд чи можна кваліфікувати як завоювання в строгому сенсі. Так, за великого князя Вітеня (бл. 1295–1316) при невідомих обставинах, цілком непомітно на загальнополітичному тлі, до литовсько-білоруської держави переходять Підляшшя і Турово-Пінщина. Ще більш окресленим стає рух на південь за наступника Вітеня, великого князя Ґедиміна (бл. 1275–1341).
Перший удільний періoд