Над Шпрее клубочаться хмари
- Автор: Дольд-Михайлик Юрий Петрович
- Серия: І один у полі воїн #3
- Год: 1985
- Язык: украинский
- Год: "Радянський письменник"
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Над Шпрее клубочаться хмари». Краткое содержание книги:
Небагато, зате красномовно! Замість самому порозумітися з батьками дівчини…
— Фред, можете зайти!
Григорій здригається, запитливо дивиться на Матіні. Той робить заспокійливий жест: усе, мовляв, гаразд! Але тут-таки додає:
— Я наполягаю на лікарні. Без медичного догляду хвору залишати не можна, потрібні аналізи… Ходімте, умовте її!
— Стривайте, Мартін! У неї дуже складна обстановка вдома.
— Тим більше. Додаткове психічне навантаження тільки погіршить стан. Хто її батьки?
— Не знаю. Зараз запитаємо у Джузеппе. До речі, ось і він. Та ще з кавою. Вип’єте?
— Залюбки. Але ковтків зо два. У мене не все гаразд з серцем. То хто ж батьки вашої нареченої, синьйор… Джузеппе, здається? І як це ви не вберегли дівчину від…
Джузеппе здивовано дивиться на Матіні, злегка червоніє:
— Я лише скромний секретар у цьому домі. Маріанна Вісконте — наречена синьйора Рамоні.
— Пробачте, — і собі змішався Матіні. Взявши з рук Григорія чашечку з кавою, він повільно покалатав у ній ложечкою, замислено повторюючи — Маріанна Вісконте… Вісконте… Скажіть, а як звуть її батька?
— Умберто. Умберто Вісконте. Це ім’я і прізвище знають не тільки в Римі.
— Так, так… Один з найпопулярніших лідерів лівого крила християнсько-демократичної партії. Я знаю синьйора Умберто і завжди захоплювався його діяльністю. Її він провадив з упертою послідовністю, незважаючи на неласку Ватикану. Боюсь, бідна дівчина утруднить становище батька. Гм-м, як же бути?
— Відвезти її додому і тим самим запобігти виникненню скандальних чуток. Це буде найліпший вихід для всіх: Рамоні, батька, самої Маріанни. Вона транспортабельна, Мартін? — запитав Григорій.
— Так. Але не в цьому річ. Мене мучить думка, як це позначиться на душевному стані бідолашної.
— Синьйор Умберто — культурна людина, — втрутився Джузеппе. — Якщо ви, синьйор Матіні, як лікар, або ви, синьйор Шульц, як безпосередній свідок того, що тут сталося, попередите родину про стан Маріанни, як багато важитиме для неї спокій…
— Ви маєте рацію, — Матіні схвально закивав головою. — Лише створивши вдома відповідну атмосферу, ми можемо вручити дівчину батькам. Зараз ще раз подивлюсь, як вона себе почуває. Хай полежить, виплачеться, — така розрядка буде корисною! — а тим часом ви, Фред, оскільки за хворою потрібен догляд…
— Гаразд. Не дуже приємна місія, та що ж удієш! Ви поки побудьте тут, щоб я міг поговорити з Маріанною наодинці. Піду спробую умовити її повернутися додому. Не заручившись її згодою, нема сенсу їхати до батьків.
В опочивальні й досі панував розгардіяш. Мов порозкидані шквальним вітром, на зсунутих з місця стільцях валялися серветки, рушники, плескаті пляшки з прохололою водою, абияк кинуті сукня, комбінація, панчохи, інші речі дівочого туалету. І, як відгомін бурі, що тут пронеслася, з ліжка долинав переривчастий плач.
Стоячи навколішках біля узголів’я ліжка, Лідія гладила голову і плечі дівчини, тихенько щось примовляючи.
— Маріанно! — обережно покликав Григорій, кивком голови вказуючи Лідії на двері, щоб та вийшла.
Почувши голос Григорія, Маріанна сховала обличчя в подушку, плечі її затремтіли в новому, пароксизмі плачу.
— Ну, годі ж бо, годі, дитинко! Давайте вдвох поміркуємо, що нам тепер робити. Ви ж не захочете тут лишитись, правда?
— Мені байдуже, байдуже, байдуже… мені все тепер байдуже!
— Коли б вам було байдуже, ви б не плакали так розпачливо. Байдуже серце мертве, а ваше живе. Для горя і, повірте мені, для радощів. Те горе, що вас спіткало, пронесеться, мов гроза, і тільки очистить вашу душу від усього накопиченого в ній через недосвідченість, зайву довірливість, легковажність. Ви самі побачите, який тягар спаде з вашої душі, як по-новому ви почнете все сприймати, яку ціну набудуть у ваших очах зовсім звичайні речі: можливість рухатися, вільно дихати, підставляти обличчя сонцю, вітру, дощу, зустрічатися з друзями, входити в рідну домівку, де на тебе чекають найдорожчі в світі люди. Я ваш друг, Маріанно, старший і досвідченіший, і мені так би хотілось, щоб ви вдумались у мої слова…
Маріанна принишкла, потім несміливо повернула до Григорія заплакане обличчя.
— Фред, не дивіться на мене, тільки дайте свою руку!