Над Шпрее клубочаться хмари
- Автор: Дольд-Михайлик Юрий Петрович
- Серия: І один у полі воїн #3
- Год: 1985
- Язык: украинский
- Год: "Радянський письменник"
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Над Шпрее клубочаться хмари». Краткое содержание книги:
— Ваш виступ в основному визначив і обсяг моєї роботи. Так я вас зрозумів?
— Майже. Але в першу чергу нас цікавлять агенти, яких гітлерівська розвідка залишила на території Радянського Союзу, а вже потім — де і під яким ім’ям ховаються нацистські злочинці. Зрештою, вони повинні відповісти за скоєне… Проте давайте конкретизуємо.
Слухаючи настанови полковника, Григорій машинально ламав підібрану з землі галузку. На кінці її стриміла розкрита шишка. Майже кругла, вона скидалася на їжака, що настовбурчив голки. Григорій узяв її в руку, стиснув здерев’янілу побурілу луску, та вона знов пружно випросталась, щойно він розтулив долоню.
— Отак і всі мої думки стоять усторч, — невесело посміхнувся Гончаренко, відкидаючи шишку. — Школа… Нунке і Думбрайт… боюсь, вони зв’яжуть мені руки.
— Скоріше розв’яжуть. Не забувайте, школа не діятиме так ізольовано, як в Іспанії. Будь то Мюнхен чи Берлін, сам стиль життя великого післявоєнного міста інший, особливо в Бізонії, з її кабаре, ресторанами, кафе. До речі,— полковник глянув на годинник, — час уже рушати. Дорогою обміркуємо різні варіанти попередніх ваших дій і всі інші деталі.
На зворотному шляху машина їхала дуже поволі. Час від часу полковник зовсім зупиняв її — «деталей», що потребували уточнення, була сила-силенна.
Біла, крейдяна маска замість обличчя. Розширені страхом очі. Тремтячі уста, крізь які проривається лише стогін.
Побачивши Лідію в такому стані, Григорій остовпів.
— Що сталося?! Та кажіть же нарешті, що сталося!! І насамперед — дайте пройти!
Григорій обома руками взяв Лідію за плечі, відсторонив її і швидко ступив у передпокій.
Лідія трохи отямилася.
— Швидше, благаю вас, швидше!.. Синьйориті дуже погано, синьйорита вмирає! Я втратила розум, я вдома сама… Вона…
Не докінчивши фрази, Лідія прожогом кинулась до опочивальні Рамоні.
Крізь темно-вишневі важкі штори на вікнах опочивальні просівалося скупе червонясте світло. Вбігши сюди з вулиці, Григорій спинився, не розрізняючи нічого навколо. Меблі випливали поволі, мов з туману, хисткі, позбавлені чітко окреслених форм.
— Підніміть штори і прочиніть вікна!
Метнувшись до вікон, Лідія щосили смикала за шворку. Мабуть, не за ту, що треба, бо штора не піднімалась. Та Григорій уже освоївся в напівтемряві. Тепер він виразно бачив широчезне, вкрите темним покривалом ліжко і на ньому маленьку незворушну постать у білому, що застигла в неприродно незручній позі,— здавалося, то лежить безладно кинутий жмуток білизни. Обличчя дівчини не було видно, воно ховалося в згині руки, що звішувалась з краю постелі, догори долонею, безвладна і безпорадна.
— Маріанно!
Григорій повернув дівчину горілиць, голова її, хитнувшись, перекотилась на другий край подушки, пасмо чорного волосся слизнуло по щоці, закрило губи і підборіддя. Непорушність! Знову моторошна непорушність. Лише спадає впоперек щоки павутиння волосинок. Тонке зап’ястя лежить у руці Григорія. Пальці соваються вгору, вниз, шукаючи пульс. Глухий, ледве відчутний удар. Пауза. Знову млявий удар, другий, третій, четвертий… Пауза, пауза, пауза… Скільки вона триватиме?.. Удар, ще один… ще…
Лідія нарешті впоралась з шторами. У прочинені вікна вривається призахідне сонячне проміння і свіже повітря.
— Таз! Великий глек води! Теплуватої… Мерщій!
«Теплої чи холодної? Промивання, це ясно. А що робити далі? Бовдур, треба знати, що вона випила…»
На підлозі, біля ліжка, валяються дві відкорковані порожні рурочки, третю він роздавив ногою. Люмінал. Знову люмінал. Барбаміл. Цю тільки почато, потовчене каблуком скалля змішалося з білим порошком, дві таблетки відкотилися до нічного столика.
«Не давати спати. Збудити і не давати спати. Скільки таблеток могло бути в кожній рурочці? Вони довгі… Десять, двадцять? Це потім. Зараз найголовніше — збудити…»
— Маріанно! Маріанно! — схилившись над ліжком, Григорій трусить дівчину за плече. Її тіло, мов ватяне, легко піддається його рукам, та очі закриті, бліде обличчя застигло, лише трохи розтуляються ледь посинілі губи, марно силкуючись втягти побільше повітря.
«Так я лише утруднюю їй дихання…»
Якийсь неясний спогад виникає в мозку. Він лише черкає по свідомості дотиком, легшим за дотик пір’їнки, та рука машинально піднімається, ляскає дівчину по щоці, майже одночасно опускається друга рука на ліву щоку. Голова Маріанни перекочується по подушці справа наліво, справа наліво, справа наліво…