Гадючник. Дорога в нікуди

Через рік, як ми побралися, у твого батька стався перший удар, і нас перестали запрошувати до замку Сенон. Невдовзі ми вже загніздилися в Калезі. Мене ти зреклася, але мій рідний край полюбила. Ти пустила коріння в моїй землі, проте воно з моїм корінням не переплелося. Діти завжди проводили канікули в цьому будинку, в цьому садку. Тут померла наша маленька Марі. І ця смерть тебе не вжахнула — для тебе святиня кімната, де вона мучилася. Тут ти привела свій виводок, доглядала хворих дітей, сиділа біля колисок, давала прочуханки няням і гувернанткам. Між оцими яблунями натягали мотузочку, де висіли суконьки Марі і весь цей любий дитячий одяг. У цій ось вітальні абат Ардуен збирав коло фортепіано дітей, і вони співали хором, і не тільки побожні пісні — щоб я не сердився.

Літніми вечорами, пихкаючи на порозі люлькою, я чув їхні чисті голоси, цю арію Люллі[7]: «Ах, ліси, і скелі, і вода джерельна…» Спокійне щастя, де не було мені місця, я це знав, заборонена для мене сфера чистоти і марень, тиха любов, дрімлива хвиля, що сплеснула за кілька кроків од моєї скелі.

Я заходив до вітальні, і голоси змовкали. З моєю появою уривалися всі балачки. Женев'єва йшла геть, узявши свою книжку. Тільки Марі не боялася мене. Я кликав її, і вона бігла до мене, я брав її на руки, та й вона сама охоче горнулася до мене. Я чув, як б'ється її серденько — калатає, мов у пташки. А тільки-но я випускав її, вона летіла вже в садок… Марі!

Дуже рано дітей почало турбувати те, що я не буваю на обідні і їм м'ясо по п'ятницях. На їхніх очах між батьками точилася глуха боротьба, але вона майже ніколи не загострювалася, а в коротких сутичках бито частіше мене. Після кожної сварки тривала підпільна війна. Театром її був Калез, бо в місті я завжди десь пропадав. Але перерва в судових сесіях збігалася з шкільними канікулами, отож серпень і вересень ми жили тут разом.

Пригадую той день, коли ми зійшлися врукопаш (я пустив якийсь дотеп перед Женев'євою, що зубрила закон божий); я заявив про своє право оберігати розум моїх дітей, а ти про свій обов'язок охороняти їхні душі. Я зазнав поразки вперше, погодившись, щоб Юбера виховували отці єзуїти, а дівчаток віддали до пансіону Серця Ісусового. Я поступився, скорившись престижу, який завжди мали в моїх очах звичаї родини Фондодежів. Але я прагнув реваншу, а головне, того дня я намацав єдине твоє вразливе місце, а тепер знав, як тебе під'юджувати, вивести з байдужості, щоб ти звернула на мене увагу хоча б із зненависті. Нарешті я знайшов привід для сутичок. Нарешті я змушу тебе зчепитися зі мною. Колись моє безбожництво було для мене порожньою формою, куди я виливав приниження дрібного селянина, забагатілого, але зневажуваного приятелями з буржуазії, тепер вона заповнилася любовним розчаруванням і майже безмежною злопам'ятністю.