Гадючник. Дорога в нікуди
- Автор: Мориак Франсуа Шарль
- Серия: Вершини світового письменства #35
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Дмитро Паламарчук
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Гадючник. Дорога в нікуди». Краткое содержание книги:
Ні, я надто вже розходився, мажу себе квачем; все-таки я кохав одну жінку, і вона, здається, кохала мене… Було це 1909 року, на схилі моєї молодості. Навіщо замовчувати цю пригоду? Ти знала про неї і нагадувала мені її, коли тобі треба було щось виторгувати в мене.
Це була молоденька гувернантка, яку я врятував від суду (її обвинувачувано в дітогубстві). Спершу вона віддалася мені із вдячності, але потім… Так, так, того року я спізнав щире кохання, але все занапастила моя невситимість. Мало того, що я тримав її в чорному тілі, майже в злиднях, я ще вимагав, щоб вона завжди була до моїх послуг, ні з ким не бачилася, — щоб я міг узяти її, піти від неї, наскочити на неї, коли заманеться, — а вона щоб тільки й виглядала, коли мені трапиться вільна хвилина. Вона була моєю річчю. Володіти, користуватися, визискувати — ці мої намагання поширювалися й на інших людей. Я люблю мати невільників. І от якось я ніби знайшов таку жертву. Я стежив за кожний її кроком, кожним поглядом… Та що це я! Забув свою обіцянку не розводитися про такі речі. Вона поїхала до Парижа — не витримала…
— Хіба ти тільки з нами не міг порозумітися? — часто торочила ти мені.— Всі, геть усі бояться і цураються тебе, Луї, ти ж сам бачиш!
Так, я бачив… У суді я не мав друзів. Мене довго не вибирали до ради присяжних повірених. А після всіх отих кретинів, що їх замість мене обирали па старшину адвокатів, мені вже й не хотілося бути старшиною. Навіщо воно мені? Тільки морока з представництвом, прийомами. Всі ці почесті коштують дорого, справа не варта заходу. А тобі цієї шани дуже хотілося задля дітей. Ти ніколи нічого не хотіла задля мене самого, я тільки й чув: «Зроби так задля дітей».
Через рік, як ми побралися, у твого батька стався перший удар, і нас перестали запрошувати до замку Сенон. Невдовзі ми вже загніздилися в Калезі. Мене ти зреклася, але мій рідний край полюбила. Ти пустила коріння в моїй землі, проте воно з моїм корінням не переплелося. Діти завжди проводили канікули в цьому будинку, в цьому садку. Тут померла наша маленька Марі. І ця смерть тебе не вжахнула — для тебе святиня кімната, де вона мучилася. Тут ти привела свій виводок, доглядала хворих дітей, сиділа біля колисок, давала прочуханки няням і гувернанткам. Між оцими яблунями натягали мотузочку, де висіли суконьки Марі і весь цей любий дитячий одяг. У цій ось вітальні абат Ардуен збирав коло фортепіано дітей, і вони співали хором, і не тільки побожні пісні — щоб я не сердився.
Літніми вечорами, пихкаючи на порозі люлькою, я чув їхні чисті голоси, цю арію Люллі[7]: «Ах, ліси, і скелі, і вода джерельна…» Спокійне щастя, де не було мені місця, я це знав, заборонена для мене сфера чистоти і марень, тиха любов, дрімлива хвиля, що сплеснула за кілька кроків од моєї скелі.
Я заходив до вітальні, і голоси змовкали. З моєю появою уривалися всі балачки. Женев'єва йшла геть, узявши свою книжку. Тільки Марі не боялася мене. Я кликав її, і вона бігла до мене, я брав її на руки, та й вона сама охоче горнулася до мене. Я чув, як б'ється її серденько — калатає, мов у пташки. А тільки-но я випускав її, вона летіла вже в садок… Марі!
Дуже рано дітей почало турбувати те, що я не буваю на обідні і їм м'ясо по п'ятницях. На їхніх очах між батьками точилася глуха боротьба, але вона майже ніколи не загострювалася, а в коротких сутичках бито частіше мене. Після кожної сварки тривала підпільна війна. Театром її був Калез, бо в місті я завжди десь пропадав. Але перерва в судових сесіях збігалася з шкільними канікулами, отож серпень і вересень ми жили тут разом.
Пригадую той день, коли ми зійшлися врукопаш (я пустив якийсь дотеп перед Женев'євою, що зубрила закон божий); я заявив про своє право оберігати розум моїх дітей, а ти про свій обов'язок охороняти їхні душі. Я зазнав поразки вперше, погодившись, щоб Юбера виховували отці єзуїти, а дівчаток віддали до пансіону Серця Ісусового. Я поступився, скорившись престижу, який завжди мали в моїх очах звичаї родини Фондодежів. Але я прагнув реваншу, а головне, того дня я намацав єдине твоє вразливе місце, а тепер знав, як тебе під'юджувати, вивести з байдужості, щоб ти звернула на мене увагу хоча б із зненависті. Нарешті я знайшов привід для сутичок. Нарешті я змушу тебе зчепитися зі мною. Колись моє безбожництво було для мене порожньою формою, куди я виливав приниження дрібного селянина, забагатілого, але зневажуваного приятелями з буржуазії, тепер вона заповнилася любовним розчаруванням і майже безмежною злопам'ятністю.
7
Люллі Жан-Батист (1632–1687) — відомий французький композитор і скрипаль, фундатор національної французької опери, автор «ліричних трагедій», балетів, музики до комедій Мольєра. Написав чимало творів духовного жанру.