Надзвичайні пригоди Робінзона Кукурузо

— А щоб ви луснули, шмарогузи! Я вам почвиркаю! Я вам!.. Я вам!..

За кілька хвилин ми терли свої червоні вуха уже на леваді.

Пістолети нам були залишені при одній умові — стріляти тільки по неживих цілях.

Але ж і настрілялися ми на леваді, що називається донесхочу.

А що вже попозаздрили нам хлопці — і не говоріть!

Тільки й чулося:

— Дай подивиться!

— Дай хоч глянути!

— Дай подержати!

— Можна, я стрельну?

— Можна, я попробую?

— А я? А я?

— Оце так це!

— Ох ти!

— Ох же ж б’є!

— Сила!

— Краса!

— Вещ!

Скажемо одверто, ми неохоче давали не тільки стрельнути, а й подержати.

Можна віддати нові штани, черевики, сорочку зняти, все, що хочеш; але випустити з рук пістолет у перший день — не під силу. Як же його даси, коли сам ще не настрілявся!

Але попорозстрілювали ми хлопців — так попорозстрілювали! Добряче! Вже ж і одігрався я за всі свої страждання, які мені довелося зазнати, бувши «шпигуном», «розбійником», «біляком» і взагалі «ворогом».

Ми якусь хвилю вагалися, згадавши умову стріляти «тільки по неживих цілях». Але потім вирішили, що і Стьопа Карафолька, і Антончик Мацієвський, і Гришка Сало, і навіть Вася Деркач за характерами своїми абсолютні трупи, і тому цілком підпадають під рубрику «неживі цілі».

Через якусь годину всі були мокрі як хлющі.

Спершу вони до цього ставилися байдуже і навіть під’юджували:

— Ану! Ану, поціль на такій відстані! От і не поцілиш, не поцілиш! Ану!

А потім, коли ми дуже вже влучно вціляли, почали ремствувати:

— Та ну, перестаньте!

— Та годі вже.

— Досить! Ну!

А Стьопа Карафолька, коли Ява дуже ловко вцілив йому у самісіньку носяру, вирішив раптом образитися і закричав:

— Гей, ти, переекзаменовщик! Щось дуже вже ти розчвиркався! Йшов би краще уроки вчити. Бо на другий рік залишишся. Ось я скажу твоїй матері!

Свиня він, Стьопа, довгоносик, нетонкий, неделікатний чоловік. Хіба можна людині нагадувати такі речі, як переекзаменовка? Ховрашок!

Ява повернувся і пішов з левади. Я плюнув у бік Карафольки і пішов за ним. Ні, не дали Яві забути про переекзаменовку, про те, що його чекає.

Але доля вирішила все-таки відтягти трохи час розплати. На другий день рано-вранці Явині батьки поїхали на кілька днів до Києва звітувати про свою закордонну командировку на Виставці передового досвіду. І дід Варава не встиг розказати про переекзаменовку.

Та все одно настрій у Яви був кепський, пригнічений.

— Гад я, барахольщик,— картав він себе.— Мати мене цілує: «Синочку, синочку!» — подарунки мені, а я… Знала б вона, який я. Краще б одразу… Що це буде! Що це буде! Ех, якби вислідити, поки матері нема, отих шпигуняр! Усе було б гаразд. Можна було б розказати правду. Як я затонув і взагалі… От, якби вислідити…

Я невиразно мнякав:

— Мда… звичайно… але…

Я не вірив у реальність цього діла.

Але на другий день після від’їзду Явиних батьків до Києва він прибіг до мене блідий, як сметана, ледве дихаючи.

— Швидше… швидше… швидше…

Я вже думав — або пожежа, або землетрус, або футбол по телевізору передають. Я саме відро тягнув з криниці. До половини витяг. І відро назад шубовснуло з переляку, як він прибіг.

— Тю! Що таке?

— Гайда швидше! Вони йдуть у плавні. Оце зараз. Сам чув розмову. Книш каже: «Щось довгенько нема діла. Присохло. Чепуха получається». А Бурмило: «Да-да, пора кінчать, поїдемо сьогодні, я ж не винуватий, що застудився. Захворів…» А Книш: «Так я до тебе зайду через півгодини й поїдемо…» Швидше, Павлушо! Я відчуваю, сьогодні щось буде! Гайда, ну!

Він говорив так гаряче й переконливо, що моє відро, здається, само вискочило, наполовину розхлюпане, з криниці, вмить опинилося на ґанку, а ми з Явою, наче вистрілені з рогатки, помчали вулицею.