Надзвичайні пригоди Робінзона Кукурузо
- Автор: Нестайко Всеволод Зіновійович
- Год: 1968
- Язык: украинский
- Год: Веселка
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Надзвичайні пригоди Робінзона Кукурузо». Краткое содержание книги:
Жили собі двоє хлопців. «Орли! Соколи! Гангстери, а не хлопці! Нема на них буцегарні»,— казав про них дід Салимон. І от несподівано ці хлопці натрапляють на слід надзвичайної шпигунської таємниці…
Той слід веде наших героїв через численні пригоди, захоплюючі й кумедні, до… Е, ні! Думаєш, так тобі зразу й розкриється таємниця? Де це ти бачив, щоб таємниці розкривалися ще до того, як почалися пригоди!.. Отже, читай…
А як прочитаєш, напиши нам, чи сподобалася тобі книжка, чи гарні в ній малюнки.
Не забувай, що наша адреса: м. Київ, вул. Кірова, 34. Видавництво «Веселка».
— Ти більше на мене спирайся, а за кукурудзину тільки держись.
— Добре, добре,— сказав Ява і, крекчучи, почав дряпатися на мене. Ось уже коліном на плече став, уперся руками об голову… Ой! — черевиком за ніс зачепив. Але я поки що мовчу, терплю. Черевик вдавлюється в моє плече, підбором ключицю мені проламує. Я починаю хитатися, коліна тремтять, підгинаються, підгинаються…
— Яво! — кричу.— Швидше дивись, я падаю.
І… щось затріщало, зашуміло, завищало — наче бомба в кукурудзу гепнула.
Я лежу, вгрузнувши носом у землю. В роті — пісок, у вухах пісок, очі запорошені.
Одпирхуюсь, одпльовуюсь, протираю очі й гукаю:
— Яво, де ти? Ти живий?
— Жи…— апчхи!..— вий.— І з купи потрощеного кукурудзиння висовується Явина голова.
— Ну, що,— питаю,— бачив?
— Дулю,— каже,— я бачив. Саме волоття перед носом.
Ява зітхнув.
Я подивився в небо.
«Чудасія,— подумав я.— Космонавти літають у безмежному небі, серед зірок, за сотні кілометрів від землі — й нічого. А ми в кукурудзі заблудилися. Та ще й у такий вирішальний момент! Кіно!»
— Яво! — підхопивсь я.— Це дурниця якась. Цього не може бути, бо це неможливо. Ще ніхто в світі не заблудив у кукурудзі. Ми просто пішли не в той бік. Я добре пам’ятаю, що, коли ми йшли, сонце нам було в спину. Ходімо назад.
Спершу Ява недовірливо поглядав на мене. Але я говорив, мабуть, так переконливо, що він підвівся.
— Хтозна, може й правда. Ходімо.
І ми поплентались назад.
Ох, як важко було йти! Ми не відчували під собою ніг. Ми просто механічно переставляли їх, як ходулі. І нащо ми ото повзали на колінах?
А тут я ще спіткнувся і ногу підвернув, аж скрикнув, так заболіло.
Сів я на землю і скрививсь, як середа на п’ятницю. Якби Яви не було, заплакав би.
— Що? Що? — схилився наді мною Ява.
— Кинь мене! Іди, пробивайся сам,— сказав я хрипло і безнадійно.
— Тю, дурний! — Ява обняв мене за плечі.— Зараз мине.
Він допоміг мені підвестися. Я сперся йому на руку, і ми помалу пішли.
Через кілька кроків біль вгамувався, і я зашкандибав досить бадьоро. А згодом і зовсім забув про ногу.
Важко сказати, скільки ми йшли: півгодини, годину чи дві, і скільки ми пройшли: кілометр, два чи десять. Але нарешті я не витримав:
— Яво,— кажу,— я більше не можу. Я зараз упаду. Давай відпочинемо.
Ми лягли на землю.
Довго лежали.
Було тихо. Лише кукурудзяне листя шурхотіло над нами. Десь далеко прохававкав перепел, знову настала тиша. Навіть коників-стрибунців не було чути.
— А що, як ми зовсім не виберемося звідси? — тихо сказав я.— І ніхто не знає, куди ми пішли. І нас не знайдуть. І ми загинемо. І через два тижні комбайн разом з кукурудзою збере наші кісточки.
— Було б пообідати. Все-таки довше б продержались. А так на ранок можем і повмирати,— сказав Ява.
На згадку про обід мені так захотілося їсти, що я мало не заплакав.
— У нас на обід сьогодні борщ і вареники з м’ясом,— сумно промовив Ява.
— А в нас суп з галушками і смажена курка,— сказав я, ледве стримуючи сльози.
Ні, далі терпіти я не міг.
— Яво,— кажу,— давай гукати людей. Давай людей гукати, Яво.
Але Ява був стійкіший за мене.
— Ти що,— каже,— щоб сміялися? Здорові гицелі серед білого дня у колгоспній кукурудзі «рятуйте» кричать.
— Нехай,— кажу,— аби було кому сміятися.
— Ні,— каже Ява,— якщо вже так, давай краще співати.
— Нехай,— кажу,— хоч співати.
І ми затягли перше, що в голову прийшло. А перша прийшла чомусь у голову пісня космонавтів:
жалібно-жалібно виводив Ява.
ще жалібніше підтягував я.
Довго ми співали. Всі пісні, які знали, майже всі проспівали. Особливо чогось добре співалися ті, що починалися з «ой». «Ой у полі могила», «Ой я нещасний», «Ой не світи, місяченьку», «Ой не шуми, луже», «Ой чого ти, дубе», «Ой одна я, одна», «Ой у полі жито». Оте «ой» ми рявкали так, наче нас хто в бік штрикав.
Добре пішла у нас також пісня «Раскинулось море широко». Особливо виходив куплет «Напрасно старушка ждет сына домой». Тричі ми співали цю пісню, і тричі, коли доходило до отого «напрасно», у мене починало дряпати в горлі. Нарешті ми зовсім захрипли і припинили співи.
Ми лежали, знесилені від голоду, від пісень, від безнадійних думок.
— Недарма я відчував, що сьогодні щось буде! — зітхнув Ява.
Я знічев’я засунув руку в кишеню і раптом намацав там щось тверде. Витяг і аж підскочив. Та це ж цукерка, яку я ще вчора забув з’їсти! Та ще й м’ятна. Це ж і пити менше хотітиметься.