Надзвичайні пригоди Робінзона Кукурузо
- Автор: Нестайко Всеволод Зіновійович
- Год: 1968
- Язык: украинский
- Год: Веселка
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Надзвичайні пригоди Робінзона Кукурузо». Краткое содержание книги:
Жили собі двоє хлопців. «Орли! Соколи! Гангстери, а не хлопці! Нема на них буцегарні»,— казав про них дід Салимон. І от несподівано ці хлопці натрапляють на слід надзвичайної шпигунської таємниці…
Той слід веде наших героїв через численні пригоди, захоплюючі й кумедні, до… Е, ні! Думаєш, так тобі зразу й розкриється таємниця? Де це ти бачив, щоб таємниці розкривалися ще до того, як почалися пригоди!.. Отже, читай…
А як прочитаєш, напиши нам, чи сподобалася тобі книжка, чи гарні в ній малюнки.
Не забувай, що наша адреса: м. Київ, вул. Кірова, 34. Видавництво «Веселка».
Книш і Бурмило пішли дорогою, а ми з Явою — понад дорогою, скрадаючись у кукурудзі. Та не пройшли ми й ста метрів, як Книш раптом спинився і, чуємо, каже:
— Слухай, здається, за нами якісь пацани ув’язалися.
— Де? Хай їм всячина! — здивовано пробасив Бурмило.
— Та отам у кукурудзі.
— Ану ходімо навпрошки через масив. Заодно й перевіримо.
Ми з Явою гепнулися на землю і, мов зайці, навкарачках дременули вглиб кукурудзи.
Шорстке кукурудзяне листя зрадницьки шурхотіло навколо. І не збагнеш, чи то од вітру воно шурхотить, чи то хтось іде. Здавалося, Книш і Бурмило вже буквально над головою. От-от наступлять і розчавлять тебе, як жука-кузьку.
Відчуваючи в животі противне «ой-йой-ой», я біг навкарачках все далі й далі. І коли вже геть-чисто пообдирав коліна, спинився й припав, хекаючи, до землі. «Більше не можу! Хай наступають!»
Але ніхто на мене не наступав.
Я полежав трохи, прислухаючись.
Ш-шу-шу… шрх-хр… шшшу-у… шу…
Весь час, не перестаючи, шурхотить кукурудза.
І не чути в тому шурхотінні ані Книша, ані Бурмила, ані… мого друга Яви.
А щоб побачити — й думать годі. Далі свого носа нічого не бачу — суцільне плетиво з кукурудзяного листя. Ох і густа ж кукурудза, густіша за всякі джунглі.
Полежав я ще трохи, вуха нашорошивши. Нічого. Нічогісінько. Де ж це Ява? Ми ж ніби поряд рачки бігли.
— Яво! — кричу я, нарешті, пошепки.
Ані шеберхне.
— Яво! — кричу я трохи голосніше.
Ніякої відповіді.
Кинувся я в один бік, в другий.
— Яво! — кричу я вголос. Чорт його бери! Книша й Бурмила ми все одно вже проґавили — це факт. Вони вже гай-гай, уже, мабуть, у плавнях.
— Яво! — кричу я на повну губу.— Яво! Агов! Де ти?
— Цить! — чую нарешті десь далеченько сповнений таємничості Явин голос.— Тихше!
— Та що «тихше»! — кричу я.— Їх уже давно нема! А я нічого не бачу — така гущина! Не знаю, в який бік іти! Повзи сюди!
Ява трохи помовчав, тоді гукає:
— Повзи ти сюди!
Порачкував я на Явин голос.
Рачкував-рачкував — нема Яви.
— Яво! — гукаю нарешті.
— Агов! — чується десь далеко праворуч (а то було ліворуч).
— Яво! — роздратовано кричу я.— Куди ти поповз, хай тобі! Не туди ти повзеш!
— Це ти,— кричить він,— це ти не туди повзеш! Я повзу правильно.
— Та ну тебе! Повзи сюди.
— Це ти сюди повзи!
Отак, перегукуючись, ми почали зигзагами підповзати один до одного. Нарешті я з розгону прямо носом у Явині штани ткнувся.
— Тьху!
Ще трохи — і ми б розминулися.
Сіли, одсапуємось.
— Розкричався! З тобою саме шпигунів ловити! — сичить крізь зуби Ява.— З тобою тільки воші на печі ловити, а не шпигунів!
— Який хоробрий! Чого ж ти дременув? Скажи спасибі, що вони нас не подавили, як блощиць…
Ява враз підхопився:
— Пішли! Пішли швидше на дорогу. Може, ще й встигнемо. В усякому разі, я знаю, де в плавнях шукати.
І Ява бадьоренько рвонув уперед. Я — за ним. Незважаючи на біль у ногах, ми йшли дуже швидко, майже бігли. Кукурудзяне листя хльоскало нас по щоках, лізло в очі, дряпало руки.
Йти ставало дедалі важче.
— Яво,— сказав я, хекаючи,— щось ми дуже довго йдемо.
Ява мовчав.
— Яво,— сказав я, хекаючи ще дужче,— де шлях?
Ява мовчав.
— Яво,— сказав я, майже задихаючись,— ми не туди йдемо.
Ява зупинився:
— Давай відпочинемо.
Ми посідали на землю.
— Ти знаєш, які ці кукурудзяні масиви, на скільки вони кілометрів тягнуться,— сказав Ява.— Як не туди піти, можна два дні йти і не вийдеш. Зовсім заблудитися можна.
— Що?! Що ти мелеш? — сказав я, відчуваючи, що в мене замість серця зараз драглистий свинячий холодець.— Кукурудза — не ліс і не плавні, в кукурудзі не можна заблудитися. Вставай, пішли.
Ми вже не думали про Книша й Бурмила, ми думали тільки про те, щоб вибратися з цього жахливого кукурудзяного полону.
Через півгодини ми знову сіли відпочити.
І раптом у мене виникла ідея.
— Яво,— кажу,— а що, як вилізти й подивитися, куди йти.
— Вилізти? Що це тобі — дерево? Це ж кукурудза. Злак. Не чув я, щоб люди на злаки лазили.
— Ну то що,— кажу я.— Бач, яке товсте! Як бамбук! Може, вдержить.
— Ну, то лізь.
— Ні, ти лізь. Ти легший — у тебе штани коротші й ґудзиків менше. А я підсаджу.
Ява спершу не хотів. Мабуть, прикро йому було, що це не він придумав. Він звик, що всі ідеї йому належать. Потім махнув рукою:
— Ну, давай спробуємо.
Ми вибрали найвищу й найтовщу кукурудзину, я притулився до неї спиною, сплів пальці рук, щоб вдержати Яву, коли він на них ногою стане, і сказав: