Їсти. Потреба, бажання, одержимість
- Автор: Росси Паоло
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Анетти Антоненко
- ISBN: 978-617-7192-92-2
- Переводчик: Любовь Котляр
- Жанр: Культурология
Электронная книга - «Їсти. Потреба, бажання, одержимість». Краткое содержание книги:
Якщо ви не чули досі про смак №5 — «умамі», то це не означає, що ви його ще не пізнали. Те, що ми з вами називаємо смаком, є формою чуттів, яка управляється окремою системою чуттів і яка лежить в основі смакових відчуттів, як-от: солодке, солоне, кисле та гірке (та інших, у яких немає назв). Але, як стверджує автор книжки, існує ще ціла низка відчуттів, притаманних ротові та носові, які не можна віднести ні до смаків, ані до запахів. Чи є правдою те, що колись їжа була «натуральною», що те, чим харчувалися наші діди та прадіди, було «справжнім» і «смачнішим»? Автор шукає і знаходить відповіді на безліч питань і розвінчує небезпечні міфи масової культури, адже він десятиліттями досліджував історію ідей та культур, тож його надзвичайно цікаві й неординарні міркування на (для когось) буденну тему споживання їжі — голод та ожиріння, піст і святість, їжа як манія, глобалізація й апокаліпсис, «натуральна» та «ненатуральна» їжа, анорексія, фобії, мода — дадуть змогу подивитися на історію цивілізації під іншим кутом, стануть одкровенням і справжнім відкриттям для великого кола читачів.
ISBN 978-617-7192-92-2 (Видавництво Анетти Антоненко)
ISBN 978-966-521-713-8 (Ніка-Центр)
© 2011 by Società editrice il Mulino, Bologna
© Переклад. Любов Котляр, 2018
© «Видавництво Анетти Антоненко», 2018
© «Ніка-Центр», 2018
«Якщо ми хочемо рухатися далі, — писав він у 1974 році, — треба сумувати за тими часами, які вже не можна повернути... Недостатньо просто відмовитися від моделі розвитку [запропонованої капіталізмом], треба відмовитися від розвитку... Дякувати Богові, можна повернутися назад».
На руїнах суспільства масової культури та споживацтва, коли «маленькі фабрики на заході сонця закриються», коли «копито коня торкнеться землі, легке мов метелик, і нам пригадається в прийдешній тиші, що таке світ», тоді запанує світ добрий, чистий і невинний. І знову ми побачимо
«штани в латках; червону вечірню зорю над селами, позбавленими реву двигунів, ба наповненими юрбами молодиків-обірванців, що повернулися з Турина та з Німеччини... Вночі лунатимуть співи цвіркунів, а там гляди — якийсь хлопець, може, дістане й мандоліну»[128].
Пазоліні — письменник, який уважав себе частиною політично лівих сил. Але в його творчості знайшли для себе багато спільного і представники правих партій. У 1984 році німецький філософ Одо Марквард написав наукову працю, присвячену аналізові, яким часто, хоча й не відкрито обмінюються прибічники прогресивних поглядів і послідовники страхітливого апокаліптичного майбутнього (в основі яких нерідко лежить примітивізм). Ті «пільги», тобто переваги, які культура надає людині, пише Марквард, посилаючись на праці А. Ґелена[129], спочатку прихильно вітають, потім приймають як належні і врешті в них убачають ворога. Після фази роботи, сповненої ентузіазму, наступає фаза байдужого споживацтва, яку заступають неспокій і систематична відмова від усього того, що раніше вважалося важливим здобуттям. Під час цієї останньої фази «що більше хвороб вдається вилікувати медицині, то сильнішою стає тенденція проголосити хворобою саму медицину; що більше переваг дарує хімія для добробуту людини, то більше її підозрюють у винятковій меті отруїти людство». Саме «звільнення від загроз перетворює те, що звільняє, на загрозу». Можливо, насправді не існує — як то здається Марквардові — «закону збереження потреби в негативності», але при цьому дуже важко (особливо зважаючи на факти новітньої історії) не погодитися з правдивістю однієї з центральних частин його описання:
«Що більше парламентська демократія намагається захистити людей від насильства та репресій, то швидше її обзивають репресивною; що більше право переважає над насильством, то частіше, врешті, право вважають насильством, можливо, конструктивним; у цілому що більше культура вилучає ворожість із реальності, то більше в самій культурі починають убачати ворога»[130].
У 1865 році в Італії на кожну тисячу новонароджених дітей до року помирало 230. На початку XX століття — 168 новонароджених на тисячу. У 30-х роках минулого століття смертність серед них становила вже сто дітей. У 1975 році її рівень іще більше знизився: 20,5 на тисячу. У 2000 році смертність становила 4,3 новонароджених на тисячу. Італія — це країна зі значними, неприйнятними відмінностями між Північчю та Півднем, але якщо рівень дитячої смертності вважати головним критерієм для вимірювання цивілізованості країн, то ми можемо вважати себе цивілізованою країною. Та все ж різниця показників у світі просто вражає. В Сьєрра-Леоне один малюк з чотирьох не доживає до п’яти років. З тисячі новонароджених у цій країні щороку помирає 284. Саморегуляція в природі, про яку так часто із захопленням говорять сьогодні примітивісти, у першу чергу призводить до знищення тих осіб, що найгірше пристосовані до виживання в певних умовах довкілля. Як то було відомо вже Дарвінові, природа щедрою материнською рукою дарує життя, але, як та мачуха, скупиться забезпечити живих істот необхідними для його підтримання засобами. Людська раса не пристає на те, щоб природний відбір щоразу діяв як своєрідний фільтр, і не погоджується прийняти це «безжалісне решето». Вона намагається встановити обмеження стихійності природного відбору та якимось чином протистояти йому: щеплення, реанімаційні палати, антибіотики, кортизон, профілактичні медичні заходи. Люди набагато частіше вбивають одне одного (і в цьому вони на першому місці серед усіх видів тварин), але часто не поспішають врятувати слабших (тих, кого «природа» засудила на смерть) і тих, хто погано пристосовується до нового довкілля. В таких випадках нерідко доводиться створювати штучні довкілля, щось на кшталт інкубаторів для новонароджених, які замінюють природне середовище.
128
P. P. Pasolini, Poesie e appunti per un dibattito dell’Unità, в «Feltrinelli», від 5 січня 1974.
129
L’uomo, la sua natura e il suo posto nel mondo, Milano, Feltrinelli, 1983.
130
O. Marquard, Apologia del caso, Bologna, Il Mulino, 1991, pp. 131–134.