Їсти. Потреба, бажання, одержимість
- Автор: Росси Паоло
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Анетти Антоненко
- ISBN: 978-617-7192-92-2
- Переводчик: Любовь Котляр
- Жанр: Культурология
Электронная книга - «Їсти. Потреба, бажання, одержимість». Краткое содержание книги:
Якщо ви не чули досі про смак №5 — «умамі», то це не означає, що ви його ще не пізнали. Те, що ми з вами називаємо смаком, є формою чуттів, яка управляється окремою системою чуттів і яка лежить в основі смакових відчуттів, як-от: солодке, солоне, кисле та гірке (та інших, у яких немає назв). Але, як стверджує автор книжки, існує ще ціла низка відчуттів, притаманних ротові та носові, які не можна віднести ні до смаків, ані до запахів. Чи є правдою те, що колись їжа була «натуральною», що те, чим харчувалися наші діди та прадіди, було «справжнім» і «смачнішим»? Автор шукає і знаходить відповіді на безліч питань і розвінчує небезпечні міфи масової культури, адже він десятиліттями досліджував історію ідей та культур, тож його надзвичайно цікаві й неординарні міркування на (для когось) буденну тему споживання їжі — голод та ожиріння, піст і святість, їжа як манія, глобалізація й апокаліпсис, «натуральна» та «ненатуральна» їжа, анорексія, фобії, мода — дадуть змогу подивитися на історію цивілізації під іншим кутом, стануть одкровенням і справжнім відкриттям для великого кола читачів.
ISBN 978-617-7192-92-2 (Видавництво Анетти Антоненко)
ISBN 978-966-521-713-8 (Ніка-Центр)
© 2011 by Società editrice il Mulino, Bologna
© Переклад. Любов Котляр, 2018
© «Видавництво Анетти Антоненко», 2018
© «Ніка-Центр», 2018
Алессандра Ґвідоні, яка зробила значний внесок до сучасної антропології харчування, надала чіткий аналіз основних аспектів і поведінки, притаманних цій сфері в останні десятиліття. Вона визначила чотири основні тенденції, які певним чином переплітаються між собою або протиставляються одна одній: 1) перша тенденція — «натуральність», якої «дотримуються виробники натуральних місцевих продуктів, традиційних продуктів харчування та страв; користується широкою підтримкою населення як великих міст — особливо середнього та вищого прошарків суспільства, яким набридли пате й тартан модної французької кухні, — так і маленьких сільських населених пунктів, де пишаються місцевими сортами сиру чи пасти»; 2) друга тенденція — «етнічність», тобто віддання переваги блюдам етнічних кухонь, поширена передусім у великих містах; її дотримуються зазвичай молодь та інтелектуали, «ладні змішувати спаґеті з соусом чилі, буритос і соус по-пармезанські від мами»; 3) тенденцію «fast food» поділяють прибічники «МакДональдз» і схожих на нього закладів швидкого харчування, до яких належать «представники різних вікових категорій і соціальних прошарків, бо там пліч-о-пліч можна зустріти студентів, робочих, службовців, менеджерів нижчої та середньої ланки»; 4) і нарешті, тенденція «прибічників макробіотичних, біологічних методів харчування, біодинамічного сільського господарства та їхніх завзятих опонентів, включаючи політиків, яку ми можемо визначити як тенденцію біологічну vs біотехнічної»[111].
Ґвідоні, напевне, має рацію, коли стверджує, що харчування у третьому тисячолітті буде одним із найголовніших напрямів антропології. А в нас, не спеціалістів, пересічних людей «з вулиці», ба, мабуть, і в істориків, що мислять «широкими масштабами», та істориків ідей (які так люблять підкреслювати «незабутні істини», що існують в історії), все ж таки залишається певне враження: у нашому світі, де їжі більш ніж удосталь, її споживання за якимось парадоксом перетворюється на щось близьке до манії чи одержимості.
Деякі можливі речі час від часу стають реальністю. Після того як я написав попередні рядки, мені стало зрозуміло, що за останні десять років на перший план вийшла нова манія, до якої можна віднести і їжу. В журналі «Observer» від 16 серпня 2009 року Амелія Гілл говорить про помітне поширення особливої форми розладу харчування, притаманного як чоловікам, так і жінкам з високим рівнем особистої культури, віком від тридцяти років, що дотримуються суворого здорового способу життя, який виражається у маніакальній необхідності відрізнити правильні, або корисні, продукти (звідси назва розладу «нервова орторексія») від некорисних, небезпечних, які слід виключити з раціону. Цей термін ввів у вжиток Стівен Бретман у 1997 році, а в 2000 році він написав книжку під назвою «Наркомани здорової їжі: боротьба з манією здорового харчування» (Health Food Junkies. Overcoming the Obsession with Healthful Eat)[112]. Керуючись турботою про здоров’я та раціональним підходом, можна дійти до нерозумних і небезпечних для здоров’я заборон у раціоні харчування: в рибі міститься ртуть, яловичину не можна їсти через коров’ячий сказ, курятину не можна вживати через пташиний грип, копчені ковбаси викликають прищі та шкодять шкірі, шматочками жиру шинки можна вдавитися, цукор викликає діабет, від масла підвищується рівень холестерину в крові, в овочах і фруктах повно пестицидів. Ті, хто страждає на орторексію, твердо та фанатично переконані у власній правоті та зі зарозумілістю (а інколи ще й зі зневагою) поглядають на звичайних і необізнаних «їдоків» — осіб нижчого рівня, що не здатні до самоконтролю. Вони надто часто і надто багато думають про їжу. Отже, правда: крайність призводить до захворювання.
111
A. Guigoni, Food, Drink and Identity, в «Europaea», VII, 1–2, 2001, pp. 209–211; Per una etnografia del quotidiano, www.fortepiano.it/PagineDelTempo/Materiali/pdtmat027.htm
112
New York, Broadway Books, 2000.