Вакансія для диктатора

— У нас нещастя, — ледь побачивши її, повідомила двірничка. — Охоронник з консьєржкою паленим віскі отруїлися.

Неллі раптом відчула таку слабкість, що у неї мало не підкосилися ноги, і їй коштувало неймовірних зусиль не сісти на мармур підлоги просто серед холу й не видати свого хвилювання жодним порухом м’язів обличчя.

— Он воно що, а я-то думаю: що це за метушня у нас у дворі серед білого дня.

З байдужим лицем вона повернулася тилом до присутніх, зайшла в ліфт і поїхала на свій поверх. «Сука бездушна», — подумала їй в спину двірничка.

Зайшовши до квартири й зачинивши двері, жінка судомно кинулася шукати отриману сьогодні візитку. Ага, ось вона! «Ранцев Ігор Леонідович», — було написано на стандартному клапті тонкого картону. І номер телефону. Схопила мобілку, набрала. «Алло», — упевненим баритоном відповіла труба.

...З аеропорту додому Неллі підвіз полковник Ранцев: по нього службова машина прийшла. Він сів біля водія, а вона забралася на заднє сидіння сріблястого «Опеля». Подумала, коли авто тільки подали: чого це в нього така проста машина, а тепер, відчувши затишність оббитих натуральною шкірою сидінь та побачивши, що нею оздоблено весь салон, зауваживши непримітну респектабельність внутрішнього декору, зрозуміла: це авто зроблене так, щоб не кидатися всім у вічі, але щоб тим, хто в ньому, було максимально комфортно.

Досвідчена людина, Ранцев не ліз до неї з розмовами, відчувши як мінімум брак її симпатії до себе. Її не спитали, куди їхати: при ньому часто підвозили додому автомобілі різних найвищих установ держави. До того ж, кому ж знати її домашню адресу, як не Ранцеву... Та нехай: якщо він не брехав у літаку, вона скоро стане очільницею національного олімпійського комітету, і тоді в неї буде свій персональний автомобіль. Власне, приватне авто є, й не перше: міняє їх кожні два роки, а перше купила ще тоді, після Олімпіади, але ось у такому випадку, якби не Ранцев, довелося б їхати на таксі.

«Опель» завіз її у двір будинку й зупинився перед потрібним під’їздом.

— Я проведу вас до квартири? — запропонував полковник.

— Та не треба, — відмовилася жінка. — У нас там безпечно: консьєрж, охорона, камери спостереження на поверхах...

— Гаразд, тоді до парадного, — погодився офіцер. Під дверима він вклав їй в долоню свою візитну картку, стримано попрощався й, розвернувшись на підборах, не оглядаючись, пішов до машини. Вона автоматично глянула на вручений їй клаптик картону: там не було ані військового звання, ані посади, тільки повне ім’я та номер стільникового телефону.

Коли вона зайшла в хол під’їзду, лице консьєржки розпливлося у підлесливій усмішці. Охоронник — здоровенний драб у синьому однострої та чорному бронежилеті, з пістолетом у кобурі й чималеньким гумовим кийком — виструнчився й по-військовому гаркнув: «Здравія бажаю, Неллі Азатівно!» Вона привіталася кивком голови й пройшла до ліфту. Лишень автоматичні двері за колишньою чемпіонкою зачинилися й кабіна рушила, осміх сповз з обличчя тітки в скляній будці.