Вакансія для диктатора
- Автор: Батурин Сергій
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Кальварія
- ISBN: 978-966-663-350-0
- Жанр: Боевики
Электронная книга - «Вакансія для диктатора». Краткое содержание книги:
Хто цей герой, чому йому допомагає колишній охоронець покійного, чи вдасться їм досягти мети? Найбільше хобі Автора — історія, тому він інколи передбачає реальні події. Не виключено, що й події, описані у цьому романі, не така вже й вигадка?
— Як же злодії увірвалися до вас? — дивлячись вчительці просто в зіниці, спитав досвідчений опер Ванін. — У вас такі бронедвері, танком вибивати треба...
— Чому ж увірвалися? — здивувалася та. — Я сама їх впустила. Я Юру давно знаю, ще з інституту.
— Ви разом вчилися? — ухопився за ниточку Ванін.
— Вчилися. В Верхоярському педінституті. Його після захисту диплома до армії забрали, у нас же військової кафедри не було, а я сюди як за розподілом потрапила, так і працюю. А він прийшов зі служби вже лейтенантом — в них там якісь офіцерські курси були, до школи йти не схотів, на цю службу пішов.
— А чого ж він тепер саме до вас поїхав, Ольго Петрівно?
— А до кого ж йому їхати? — щиро здивувалася жінка. — У нас з ним кохання було в інституті. Казав: «Відслужу — поберемося». Та не склалося.
Андрій Анатолійович Ванін вмів слухати — їх, працівників спецслужб, цього спеціально навчають. Бо коли слухач вдячний, то й людина розповідає охоче. Треба тільки супроводжувати її оповідь відповідною мімікою, вчасним загляданням у вічі та правильними жестами й репліками. Полковник все це умів, і Ольга потроху розговорилася:
— Я ж сама винна: не дочекалася його. Погналася за журавлем у небі. Я приїхала: юна вчителька в чужому місті, нікого не знаю, всього боюся. А тут підкотився він: молодий перспективний чиновник, заступник мера, голова місцевого осередку пропрезидентської партії. У мене грошей ледь-ледь на маршрутку, а він на іномарці зустрічає, до гуртожитку підвозить, квіти-дарунки, слова каже, яких Юра так і не навчився говорити. У якийсь момент здалося: ось воно, впіймала синього птаха! Не склалося: рік казка тривала, а потім... Правда, з квартирою посприяв: дали як молодому спеціалістові в будинку агрегатного заводу. Тут бабця одинока до мене жила... Не приватизувала чомусь. А той поговорив, з ким треба... Ремонт допоміг зробити. І за те спасибі. А незабаром кохання його вистигло, як склянка чаю взимку на вулиці. В дикторку місцевого телебачення закохався.
— А Юрій?
— А що Юрій? Взнав. Повідомив хтось, «добрих» людей довкола чимало. Повернувся — не дзвонив, не приходив. Років п’ять не бачилися. А раз поїхали з подружкою до Верхоярська в театр — і зустрілися. Він теж в театрі був — губернатора охороняв. Поговорити не змогли, тільки привіталися. А потім я сама знайшла в однокурсників номер його стільникового і подзвонила. Він раз приїхав, другий, а потім на ніч залишився. Стосунки нібито відновилися, але я сама відчуваю: як не склеюй — не те.
— А заміж не кликав? — здійснив стовідсоткове попадання Ванін.
— Раз спитав минулого року: «Може, розпишемося?» — а я промовчала. То він більше й не говорив про це... А що він такого накоїв?
— Поки ми маємо щодо нього тільки підозри, але дуже серйозні, хотіли з’ясувати, а він взяв та й втік з цим Ільїним.
— Ой, цей Ільїни такий схожий на... — і вона замовкла, не сміючи назвати ім’я.
— Схожий-схожий, — підтвердив полковник. — Трапляються люди, схожі на інших людей. Ольго, а для чого ж ви нам подзвонили, якщо у вас з Юрієм стосунки?
— Я побачила оголошення по телевізору, та наче прозріла: якщо ти, голубе, в бігах, і на тебе оголошено розшук, то тебе або вб’ють при затриманні, або надовго посадять. Якщо ти нелегалом зробився, для чого до мене йдеш, хочеш, щоб і в мене неприємності були? Ти можеш займатися, чим вважаєш за потрібне, але мені нащо голову морочити, забираючи останні роки, коли я могла би ще влаштувати своє життя? Розлютилася я на нього, от і все.
— Так правильно, справді, нащо голову морочити: ти або одружуйся, або... — підспівував полковник, потроху вводячи її в легкий транс: синхронізував дихання, моргання повік, легко торкався її правого плеча долонею, наслідував її рухи й інтонації, повторював її ім’я. — А що в нього була за родина, хто його батьки?
— Він уникав розмов про сім’ю. Раз тільки прохопився, що матері вже нема, а батько є, але про нього він розповідати права не має.
— Он як, — відклав цю інформацію на особливу поличку пам’яті Ванін. Він зрозумів, що чогось більш цікавого йому тут не взнати, і вирішив завершити розмову, як грамотний психотерапевт: дати жінці установку.