Вакансія для диктатора

— Бо я дзвонив не по телефону, а по «Скайпу», дзвінок тривав півхвилини, сказав я буквально тридцять слів, нікнейм у мене взятий зі стелі, з’єднання в «Скайпі» непостійні, а нетбук, з якого виходив у інтернет, я закинув у розжарену топку кочегарки в резиденції.

— А звідки в тебе така впевненість, що з тією людиною не станеться, як з Ольгою? — допитувався далі «Ільїн».

— Бо то родич.

— О, прекрасно! — показно зрадів старший утікач. — Якраз родичів вони й не відстежуватимуть.

Ця фраза пролунала дуже скептично, але на Юрія не справила жодного враження. Він поцокав язиком, погойдав з боку в бік головою, мов китайський божок, та й заявив:

— На Верхоярському міському цвинтарі, на сімнадцятій ділянці вони його відстежать?

Співбесідник остовпіло витріщився на нього, а він вів своє:

— Десять років тому цей родич, бізнесмен та промисловець, загинув у жахливій катастрофі. Півміста на похороні було. І пам’ятник на могилці стоїть, і свідоцтво про смерть є, і паспорт поховання. Отакі справи, Вікторе Івановичу.

— Як це? — остовпів той.

— Прилетимо — в нього й спитаєте, — переконливо закрив питання той. — До речі, ви знаєте, як зветься озеро, над яким ми путь верстаємо? Озеро Сектантське.

— Ваше життя одразу не збагнути, — знизав плечима «Ільїн». — Покійники літаки зустрічають, на заводах та на державних дачах на державних зверхників замахи влаштовують, ще й озера тут Сектантські...

Решту польоту вони не розмовляли — про що? Порожнім же балачкам обставини не сприяли.

...Розрахунок «Ільїна» виявився правильним: за п’ять годин ввімкнули над якимось путівцем GPS-навіга­тор, він швидко зорієнтувався в просторі й вивів їх спершу на розбиту місцеву дорогу, потім і на трасу. Виявилося, що летіти залишалося всього п’ятдесят кілометрів, а це чверть години лету.

Домськ розташований на східному, правому березі річки Чулима, а льотне училище зі своїм летовищем — на лівому. Над ним часто літають легкомоторні літаки, на яких вчать тамтешніх курсантів. Крім того, училище, щоби вижити в складні ринкові часи, здає частину ангарів у оренду місцевим бізнесменам. А ті — люди прості: мені треба — я лечу, ні в кого дозволу не питаю. Адже сибіряки — люди широкої душі! Тутешнє купецтво й у минулі століття було на різні штуки удатне, дивачило й химери гнуло — не приведи Господи! Досі легенди ходять. А зараз — тим паче. Хочемо з друзями за триста верст на риболовлю полетіти — хто нам заборонить? Дійсно, хто, якщо з податків із його підприємств на п’ятнадцять відсотків бюджет краю наповнюється? І, звісно, п’ятнадцять відсотків чиновників живе. А в літаку ще парочка таких само орударів місцевого бізнесу. Тому — визначили їм висоти й коридори — літайте, поважні, тільки великій авіації не заважайте! Отже, нікого не здивував невеличкий одномоторний австралійський апарат, що досить грамотно зайшов на посадку, не роблячи кола над полем. Ще якийсь перець грошовитий прилетів — мало їх тут вештається?