Між орлами і півмісяцем

«Може, це і є моє щастя!.. Гляди, й нашій Марі трохи полегшає!.. Авжеж!.. Звільняється ж Богдан від королівства, то, може, й я звільнюся!..» — міряв кроками князь Лупу свої покої...

Чарувала всіх приїздців, вітаючись по-русинськи, молода і дуже вродлива князівна. І тільки княжичі-сини Йона та Степаниця не були захоплені Тимошем, бо бачили у молодому зятеві суперника на господарський молдавський престол при отакому оружному супроводі... Не знати ще було, як прийме звістку про Тимоша і старша їхня та Розанди сестра, тепер дружина литовського гетьмана і князя Радзивілла, що мала чималий вплив на всю знать тутешню.

Та, врешті, розмістив господар Молдови на свій повний утримок по довкружних околах велике зятеве військо. Розселив і зятевих знатних та старших полководців та об'явив на всю країну про небарне вінчання доньки і великий багатий бенкет...

І запанувала в Яссах підготовча щоденна урочистість. Найменша ж донька, улюбленка батьків, пестунка й пустунка! Не поскупився господар на віншування та гостини всілякі. Мусили й турецькі наглядачі слухатися князя і приймати та шанувати на рівних і зятя, і шлюбну подію, ним започатковану, приносячи неабиякі дари, бо ж Лупу був тут беглер-беєм, султановим хотінням, велінням, рукою і оком. Бо знали вони, що перепаде і їм щось із княжого столу, бо аллах далеко, а учта господаря — з берчем-горілкою, бергом і мальвазіями та наїдками — на столах, а головне (такі чутки теж ходили) піддається ж і Хмельницький з козаками Високому Порогові, як звільниться від ляхів...

Схоже було, що та офензивна затія мала б неабиякий успіх, коли б у козаків було хоч яке щастя...

Доки молодята, біля яких аж задовго крутилося усе в Яссах, ластів'яно та голубино кохалися, розпалюючи свої чисті й святі палкі почуття в достатках і розкоші, в гостинах господаревого двору, у чарах погожої і обарвленої осені, потім зими, весни, літа та знову повересневої осені і зими, купаючись, мов у купелі, у м'якій і обворожливій молдавській природі,— магнати Калиновський і Ланцкоронський, як розлютовані коршуни, налетіли на Брацлавщину. Відкинувши значно менші числом — був же мир! — козацькі потуги, вони кривавим маршем дійшли аж до Красного і, зайнявши його, нагло забили там, крім містечан, і самого козацького ватажка-полковника, славного Данила Нечая, не спиняючись, оволоділи Шаргородом, Мурафою, Стіною, Ямполем і врешті наблизилися до самої Вінниці... Мало того, привідці козацької потуги в Молдовії дізналися, що за час їхнього перебування тут загинули в боях з литовцями та ляхами і Станіслав-Нестор Морозенко, і Михайло Кричевський, і Богдан Товпига, і Ілля Голота, і Іван Чорнота, і Федір Вешняк та ще ціла дюжина інших, «старших і знакомитіших», як і скриб Грач-Зорка, полкові обозні, значкові-хорунжі, сотники. І Тиміш, і Сірко, і Богун, і Дорошенко та Носач, і донці Шумейки, довідавшись про те, місця собі не знаходили в розпачі і жалобі... Мирним же був, за домовою, час!..

Отоді алярмово і прилетіли, як змовившись, у Ясси до сватів два загони гінців на змилених, ледь не загнаних конях — бокшастих із Вінниці і білоплямобоких аж із Чигирина — із жахливими і рокованими для всіх, а найпаче для молодят, новинами. Громом вдарили вони і по козаках та їхніх привідцях, по Тимошеві та Розанді. Вимагали ж бо негайного від'їзду всіх козацьких загонів, окрім Носачевого, який мав тепер орудувати в тилу ляхів з універсалами, до Вінниці, а Тимошевого поспішного слідування — по передачі полку Дорошенкові — в Бахчисарай, як гетьманового закладника у хана, без чого той нізащо не згоджувався стати знову на ляхів у поміч козакам...

Скреготав у шаленстві і нестерпному горі Богун, плакав і ридав, ховаючись від присутніх, у гризотах та самодокорах Сірко, ходили самі не свої Носач, Пушкар, Дорошенко та обидва Шумейки, бо і підступне вбивство Нечая, й інші старшинські й козацькі жертви в мирний час видавались їм грізним передвістям...

Думаючи над тим під час спішного збору в зворотну путь до Вінниці, Сірко приходив до висновку,— хоч і не ділився з іншими,— що і тут, як і у випадках з Кривоносом та Голотою чи і з самим гетьманом, свою фатальну ролю зіграла жінка, хай і вірна та віддана. І зіграла не на своїй особистій струні, а на вагомішій — всенародній. А дізнавшись від гінців ще й про засуд та скарання обраного на Січі другим гетьманом Макара Худолія навмисне посланим Богданом на Запорожжя полком козаків із Федором Лютаєм на чолі, коли січовики були в поході на Азак,— він почав думати — уже вкотре! — і про неймовірні міжусобні жертви, що кладуться чільниками безглуздо, як гатки через заплавні непроходимі болота. І доходив до ще більшої туги та розпачу. Але над усім стояло оте: «До Вінниці!»

Уже через кілька днів, не діждавшись Марцішора — Дня весни і близького свята, відпочилі, відгодовані і добре озброєні козацькі загони неслися на Україну не спиняючись. Обнадійливо відпровадив їх Лупу. Були в кунтушах, жупанах, свитах, в башликах, у вовняних блузах і штанях, в повстяниках, аж любо дивитися було на них Куконі-Катерині Тудосці... Потріскував і аж пищав по запівніччях та ранками мороз, скрипіли, співаючи під кованими копитами коней і полоззями саней, сніги, обпалював вершникам лиця зимовий колючий зустрічний вітер, виштаповував криги на водах, як тільки виїхали кавалькади козацьких потуг із гостинних Ясс.