У війни не жіноче обличчя
- Автор: Алексиевич Светлана Александровна
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-568-4
- Переводчик: Володимир Рафєєнко
- Жанр: Другие документальные фильмы
Электронная книга - «У війни не жіноче обличчя». Краткое содержание книги:
Книга-сповідь, документ людської пам’яті, запис історій жінок, яким війна дала в руки зброю для захисту рідної землі від фашизму. Це дослідження духовного світу жінок, що виживали в нелюдських умовах війни.
— Смирнова, як ти ходиш стройовим? Що, тебе не вчили? Чому ти не піднімаєш ноги? Оголошую три наряди поза чергою...
Я відповіла:
— Так, товаришу старший лейтенант, три наряди поза чергою! — Повернулася, щоб іти, і впала. Випала з черевиків... Ноги були до крові стерті...
Тоді й з’ясувалося, що ходити я вже не в змозі. Ротному шевцю Паршину дали наказ зшити мені зі старого плащ-намету чоботи тридцять п’ятого розміру...»
Нонна Олександрівна Смирнова,
рядова, зенітниця
«А скільки траплялося кумедного...
Дисципліна, статути, відзнаки — уся та військова премудрість не давалася відразу. Стоїмо, охороняємо літаки. А в статуті сказано, якщо хто йде, треба затримувати: "Стій, хто йде?" Подружка моя побачила командира полку і гукає: "Стійте, хто йде? Вибачайте, але я стрілятиму!" Уявіть собі. Вона гукає до нього: "Вибачайте, але я стрілятиму!" Вибачайте... Ха-ха-ха...»
Антоніна Григорівна Бондарева,
гвардії лейтенант, старший льотчик
«Дівчата приїхали до училища з довгими косами... Із зачісками... У мене теж коси, викладені навкруг голови... А як їх промити? Сушити де? Щойно ви їх помили, як тут тривога, вам треба бігти. Наш командир Марина Раскова звеліла всім коси зістригти. Дівчата стригли і плакали. А Ліля Литвяк, яка згодом стала прославленою льотчицею, ніяк не хотіла зі своєю косою розлучатися.
Я йду до Раскової:
— Товаришу командир, ваш наказ виконаний, лише Литвяк відмовилася.
Марина Раскова, попри жіночу м’якість, була дуже суворим командиром. Вона мене вирядила:
— Який ти парторг, якщо не можеш домогтися виконання наказу! Кругом, кроком руш!
Сукні, черевички на підборах... Як нам шкода їх, у мішечки поховали. Удень у чоботях, а ввечері хоч трошки в черевичках перед дзеркалом. Раскова побачила — і за кілька днів наказ: весь жіночий одяг відправити додому поштою. Отак! Але ж новий літак ми вивчили за півроку замість двох років, як то було б у мирний час.
За перші ж дні тренувань загинули два екіпажі. Поставили чотири труни. Усі три полки, усі ми ридма ридали.
Виступила Раскова:
— Подруги, витріть сльози. Це перші наші втрати. Їх буде багато. Тримайте своє серце в кулаку...
Утім, на війні ховали без сліз. Перестали плакати.
Літали на винищувачах. Сама висота вже була страшним навантаженням для всього жіночого організму, іноді живіт аж до хребта притискало. А дівчатка наші літали і збивали асів, та ще й яких асів! Отак! Знаєте, коли ми йшли, на нас чоловіки дивилися з подивом: льотчиці йдуть. Вони захоплювалися нами...»
Клавдія Іванівна Терехова,
капітан авіації
«Восени мене викликали до військкомату... Зустрів військком і питає: "Стрибати вмієте?" Я зізналася, що боюся. Довго він агітував щодо десантних військ: гарна форма, шоколад щодня. Але я з дитинства боялася висоти. "Хочете в зенітну артилерію?" А хіба я знаю, що це таке — зенітна артилерія? Тоді він пропонує: "А відправімо вас до партизанського загону". — "А як мамі звідти писати до Москви?" Він бере і надписує червоним олівцем на моєму направленні: "Степовий фронт..."
У поїзді закохався в мене молодий капітан. Усю ніч у нашому вагоні простояв. Він уже був обпалений війною, кілька разів поранений. Дивився-дивився на мене та й каже: "Вірочко, тільки не опускайтеся, не робіться грубою. Ви така тепер ніжна. Я вже всього надивився!" І далі щось подібне, що, мовляв, важко вийти чистим із війни. Із пекла.
Місяць добиралися ми з подругою до четвертої гвардійської армії Другого Українського фронту. Нарешті наздогнали. Головний хірург вийшов на кілька хвилин, подивився на нас, завів в операційну: "Ось ваш операційний стіл..." Санітарні машини одна за одною підходять, машини великі, "студебекери", поранені лежать на землі, на ношах. Ми лише спитали: "Кого брати першими?" — "Тих, які мовчать..." За годину я вже стояла за своїм столом, оперувала. І пішло... Оперуєш доба за добою, після трохи придрімаєш, хутенько протреш очі, вмиєшся — і знову до свого столу. І через двох кожен третій — мертвий. Не встигали всім допомогти. Третій — мертвий...
На станції в Жмеринці потрапили під страшенне бомбардування. Ешелон зупинився, і ми побігли. Замполіт наш, учора йому вирізали апендицит, а він сьогодні вже біг. Усю ніч просиділи в лісі, а ешелон наш рознесло на друзки. Під ранок на поземному польоті німецькі літаки стали прочісувати ліс. Куди подінешся? У землю, як кріт, не полізеш. Я обхопила березу і стою: "Ох, мамо-мамочко! Невже я загину? Як виживу, буду найщасливішою людиною на світі "Хоч кому, бува, розповідала потім, як за березу трималася, усі сміялися. Адже нічого не варто було в мене влучити. Стою на повний зріст, береза біла... Сміх та й годі!