Ольга Токарчук. Останні історії

На одній із таких зупинок жінка та її довговолосий хлопчик загубилися, заблукали серед яток, поміж бетонними, посірілими від сонця зупинками. Дивилася у паніці на годинника — пірнальники, напевно, вже поїли, напевно курять перед автомобілем і виглядають їх у кольоровому натовпі. Але ж вони не поїдуть без них. Очевидно, дискутують своєю точною гортанною мовою, де поділася та жінка з дитиною, чи не застрягла в одному з маленьких тісних крамничок, вибираючи дешеві гумові шльопанці чи плетені з трави кошики.

Шукала когось, хто б міг їм показати дорогу до ресторану. Побачила самотнього хлопця в саронзі, недбало пов’язаному на стегнах, у білій сорочці з емблемою мушлі та написом “Shell”. Підійшла до нього ближче й тоді переконалася, що помилилася, бо тільки статуру мав хлоп’ячу, навіть дитячу, а обличчя, попри буйне волосся і рідкі зуби — старе. Зміна, що відбулася на її очах, вразила її. Його вік залежав від відстані, кожен її крок у його бік додавав йому років.

Пробувала пояснити йому, чого шукає. Дивився на неї зі спокійним інтересом, коли безпорадно повторювала слова “базар”, “ятки” і коли не знаходила в пам’яті іншого характерного місця. Показав рукою за себе, але зробив це так, ніби цей жест був цілком випадковий, ніби так само добре міг показати у протилежний бік.

Їй здалося, що те, що він не виявив інтересу до її запитання і до того, що вона загубилася — це свідомий і продуманий опір — з якоїсь причини він не хотів їй допомогти. Жінка пригадала дивних жебраків у Сингапура “неіснуючих” жебраків, бо закон забороняє випрошувати в туристів гроші; вони ніколи не простягали руки по милостиню, не затримували поглядом, але коли ти розкривав до них рота, навіть “вибачте” в натовпі, у їхніх очах з’являлася якась настирливість, погляд ловця і невинно розпочата розмова вимагала платні. “Заплати мені за ці кілька слів”,— говорили ті очі. “Заплати мені, бо я є я, а ти є ти”. І це запитання про дорогу несподівано перетворилося на торгову угоду. Жінка витягнула банкноту і подала йому. Подивився на неї майже вороже, але взяв гроші, а потім неохоче пішов вперед і вивів їх на невелике перехрестя. Він був низький, худий, його маленькі дитячі ступні у пластикових в’єтнамках знову перетворили його на дитину.

Пірнальники полегшено зітхнули, коли їх побачили.

Пополудні вони доїхали до невеликого порту, де очікувало повно людей. Це були переважно малайські родини з дітьми на руках, з дітьми в хустках, перевішених через смагляві плечі жінок, дітьми у візочках і дітьми, що бігали серед лісу ніг.

Із невеликого незатишного ресторану долітав всюдисущий запах старого перепаленого жиру.

Коли вона усвідомила, що цей зеленуватий безмір вод — це Південно-Китайське море, то на мить відчула паніку, на хвилину їй перехопило подих, почуття якоїсь могутньої клаустрофобії — ось вона пересувається по кулі, як муха, кружляє по колу, не є ніде “поза”, а тільки “навпроти”, ніби перейшла на другий бік вулиці. Південно-Китайське море було тільки віддаленим місцем, але постійно перебувало в тому самому вимірі, або ж тут — вона могла уявити його собі на глобусі, на малі; порожній блакитний обшир між континентами, інтервал поміж висловами.