Ольга Токарчук. Останні історії
- Автор: Токарчук Ольга
- Год: 2007
- Язык: украинский
- ISBN: 966-7007-59-6
- Переводчик: Ярина Сенчишин
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Ольга Токарчук. Останні історії». Краткое содержание книги:
Іншого разу, під час наступного візиту, бачу, що старий світ стає маленький, як ляльковий будиночок. Будиночок Ляльки. І тітка Ольга також стає маленька, висохла і промовляє маленькі слова, малесенькі: “Залишайся з нами”. Невдовзі помре, і я вже ніколи туди не поїду. З’явлюся щойно після своєї смерті й будемо жити тут вічно, мала посмертна держава каштанових чоловічків. Тепер ні, я мусила би скулитися, щоб тут залишитися, тето.
Ходила дорогою через поля, бачила будинок школи, тепер у ньому продуктова крамниця. Я колупала носком черевика землю біля дороги. Пробувала знайти те місце, де заховала згорток від Лібермана, але дерева виросли або навпаки — померли. Вже не стоять на своїх місцях. З тієї хвилини потрібні будуть археологи.
Нічого не вийшло з тих поспішних відвідин, східних сабатів із тіткою Ольгою. Найприємнішою була тривала подорож — це тому, що я була сама. Під час другої поїздки мені відібрали на кордоні ікону з моєю Параскевою П’ятницею, яку дала мені тітка. І може, навіть я пішла б до в’язниці за контрабанду творів мистецтва, коли б не те, що останнього моменту мені вдалося втиснути у жменю митника згорток рублів. На секунду завмер, а потім його погляд помандрував над моєю головою до цілком інших, важливіших справ.
Тітка Ольга старанно загорнула ікону в папір, довгими худими пальцями зав’язувала мотузочку. Можу відтворити її усмішку. Дивися, Петре, усміхаюся, як Ольга. Пізнаєш?
Петро вдає, що не бачить. Але виходить за мною на станцію у Левіні, втомлений. Потяг, від якого на кожній станції відчіпляються вагони, привіз мене нарешті додому. Петро помагав мені нести тяжкі валізи, в яких я привезла рештки минулого життя: мамин гуцульський кожушок, який зберегла Ольга, килими, великодні рушники, вишиті сорочки, глиняного баранчика. Ми йшли з валізами, обсадженою каштанами брукованою вулицею, а потім перейшли через ринок.
Він був видовжений, трошки нахилений, з квітковими клумбами і невеликим фонтаном, який поламався за кілька років. Ми жили на цьому ринку в старій кам’яничці, вікна якої були такі малі, що коли засувалося фіранки, ставало цілком темно. Потім Петро отримав помешкання при школі, а я почала працювати бібліотекаркою.
Іду до кімнати і виймаю із заскленої шафки кілька книжок. Текля стукає за мною і зацікавлено зазирає до кімнати. Тікає від холоду. “Христина — донька Лоуренса”, “Анна Кареніна” — це дві мої улюблені книжки. У бібліотеці я мала багато часу для читання. Я обгортала книжки сірим папером і писала на корінці прізвище автора, назву книги і номер. Я вела формуляри читачів і складала в дерев’яні скриньки. Жінкам, а вони завжди читали більше, я радила “Христину” і “Анну”. Цього достатньо, щоб мати контроль над життям, коли живеш у Левіні. Ми могли створити товариство Анн і Христин і як його членкині могли брати участь в першотравневих демонстраціях. Розгорнути над головами транспаранти: “Анни Кареніни всіх країн світу, єднайтеся” або “Солідарність левінських жінок із норвезькими жінками”. Щось на зразок того. Думаю, що це не випадково, що більшість дівчаток, які тоді народилися, називали Аннами і Христинами. Це моя заслуга.
Петро, тепер вже Пьотр, йшов на демонстраціях на чолі шкільної колони. У його руках майорів червоний паперовий прапорець на паличці від цукрової вати. Мали би його звільнити від того обов’язку, бо він накульгував. Петро повертався додому вечорами, приносив на собі шкільні запахи: дитячого поту, мастики, цигаркового диму з учительської кімнати.
Він говорить мало, тільки потрібні, доконечні слова. Я вимагаю більшого, але він мене ігнорує. Влаштовує сцени, виходить, траскаючи дверима. Я проковзую у космос тепла його тіла, яким він нагріває постіль у найсуворіші зими.
Стою з книжками в руках, а коза байдуже дивиться на мене. Нічого не зрозуміла. Не пам’ятаю, що сталося з тими роками. Втекли, розпливлися, просочилися в землю. Бачу тільки риночок у містечку. Поміж камінням проростає трава. На старій кам’яничці з’являються тріщини, вода у фонтані висихає, у вікнах замість шиб з’являються дошки.
Але щоденне життя у знову віднайденому світі тече своїм річищем. У міському депо відбуваються забави. Дерев’яну підлогу посипають тирсою, столи розставляють у довгі шеренги під стінами, щоб зробити місце для танців. На лампах висять прикраси з гофрованого паперу, спіральні двоколірні ланцюжки і торочки. В кутах зали — зв’язки кульок. На білих обрусах стоять миски з овочевим салатом, тарелі з оселедцем, кошички з хлібом, поміж ними царюють пляшки з горілкою і оранжадою. Одні пляшки — білі та прозорі, другі — коричневі з непрозорого скла. Жінки, перехиляючи свої чарочки, підносять мізинець, може, в неусвідомленому жесті протесту. Ніколи не п’ють до дна. Мусить залишитися на дні трохи горілки — це складний savoir-vivre нового світу.
Перший акорд оркестру видається могутнім, вдаряє всіх у груди, в живіт. На мить обривається подих. Розгубленість триває доти, поки люди не звикнуть до галасу. Тоді, осмілілі від горілки, виходять на паркет, щоб терзати святковими каблуками невинну тирсу. Незабаром чоловіки знімуть піджаки, а жінки, ослаблі від втоми, повісять на спинках крісел шалі. Ті, які раптом запрагнуть свіжого повітря, впустять на мить клубок холоду на голі плечі та спітнілі шиї.
Після опівночі закохуєшся, як звичайно, в якогось музиканта з оркестру. Мені найбільше подобалися кларнетисти або ті, які б’ють у перкусії. Танцюючи, пускаю музикантові очима бісики. Петро — пильний, його пильності не приспить жодна кількість випитого алкоголю. Через пологий ринок повертаємося додому, не розмовляючи між собою.
На чорно-білих мікроскопічних знімках із фантазійно обрізаними краями ми завжди у святковому одязі з чарками горілки в руках. Я на шпильках, а він у костюмі. Я маю шаль на голих плечах, він — підшиті ватою плечики. Я позую перед апаратом, він стоїть непорушно, як за трибуною.
Не дозволяю йому торкнутися до себе. “Я не народжу тобі дитини, Петре, — кажу. — Не народжу тобі дитини. Не буде інших дітей, крім тої, що ми втратили під Ключборком. Ти — старий, а я молода, ти помреш перший”. По обіді виходжу на прогулянку або до кравчині. Доглядаю хвору тітку Маринку. Вона помирає взимку сорок дев’ятого від звичайного запалення легень. Цей клімат не для нас, сонячних і низинних. Вбиває нас саме повітря.
Тут нема на що дуже дивитися. Містечко — це маленький риночок із поштою і кількома крамничками. Є також будинок культури, перероблений з заїзду, і пивна, з якої щоразу, коли відчиняються двері, вивалюється клубок пивного вологого смороду. За містом, п’ять хвилин ходу від ринку, є невеликий цвинтар, де все по-німецькому. Одна з перших могил, які тут з’явилися — це могила тітки Маринки. Маленькі будиночки ліпляться один до одного, як замерзлі цуценята. Кожна прогулянка закінчується в полях. Люди, які тут живуть справді, говорять тою самою мовою, але не можуть порозумітися. Може, через два покоління зуміють. Внизу стоїть костел. У ньому є чудернацький образ, задуманий, певно, для тих людей, які приїжджали колись лікуватися у навколишніх оздоровницях, поки життєдайні води не спустилися вглиб землі. Ходжу до того костелика, сідаю в першому ряду і дивлюся. На образі зображено чотирнадцять заступників з їхніми атрибутами, за якими їх колись пізнавали з першого погляду, а сьогодні вони вже нікому нічого не говорять. Але я знаю, бо знайшла в бібліотеці книжку, яка з’ясувала мені весь сенс того, що бачу. Стоять довкола маленького Ісусика, як гості, що прийшли на хрестини. Внизу святий Євстахій стоїть на колінах перед оленем, що має між рогами хрест; далі святий Криштоф, цей велетень, що несе на плечі малого Ісуса, як зайця. Це патрон хвороб хребта і кісток. Одразу над ним святий Ідзі — пестить рукою лань, пробиту стрілою переслідувачів. Патрон хворобливого страху і нападів паніки. Поруч святий Киріяк — скромний хлопець з мисочкою, патрон очних хвороб і всіх окулістів. Одразу над ним свята Малгожата з Антіохії, зображена з якоюсь малою потворою чи, може, з драконом — до неї зверталися жінки у благословенному стані. Не пам’ятаю, як її замучили. Наступна жінка в червоній сукні, спирається до вежі та з келихом у руках — це свята Барбара, патронка доброї смерті, а отже тих, які загинуть найшвидше: моряків, шахтарів і артилеристів. Свята Катерина з Александра — голова піднесена до неба, тримає в руках зламане коло. Знаряддя власних тортур. Далі — святий Блажей в єпископській митрі, здається, він зцілив хлопця, який подавився кісточкою і відтоді патронує хвороби горла й отоларингологів. О, і святий Віт, він звільняв від маній. Тепер тримає в руках посудину з олією, в якій його смажили; став патроном нервових хвороб і епілепсій. Збоку від нього — чоловік, прибитий до дерева — це Пантелеймон, патрон хворих на легені, до нього молилися хворі на сухоти, що лікувалися в оздоровницях. Під ним видно чоловіка, який тримає свою голову перед собою, як дар — це святий Діонісій, перший єпископ Парижа — йому відрубали голову за віру. Після виконання присуду він підняв свою голову і ще трохи з нею йшов. Патрон маній і хронічних болів голови. Чи ще це витримаю? Ту гротескову мішанину тілесного і святого, ніби одне не може існувати без іншого. Біля Діонісія — Еразм, тримає, накручені на корбу, свої нутрощі. Патрон внутрішніх хвороб. І святий Юрій — його знають всі: прокажені й ті, що потерпають від венеричних хвороб. Наприкінці — лагідний юнак, пробитий пучком стріл — святий Себастьян, який став патроном інфекційних хвороб. Не вдасться забути, що ми живемо в оздоровниці, що живуть тут тільки хворі люди.