Ольга Токарчук. Останні історії

Так Петро будував веранду, в якій тепер лежить. Будував її пробно дві зими, в загальному, тільки в голові. Наступні два роки малював плани, ескізи в різних проекціях. Потім ще два роки пробно на тій веранді жив, смакуючи власну смерть — це тому так рідко озивався. Це була причина його мовчання — бідний, мусив жити двічі, тому був змушений заощаджувати слова. А я, дурна, дорікала йому за мовчанку. Я нічого не розуміла.

Я забула, що десь повинна бути скрипка. Але під час переїзду загубився смичок. Тут Петро вже тільки брав скрипку під пахву і перебирав струни, ніби грав на малій незручній гітарі: “На сопках Маньчжурії” і “О, мій розмарине”, звичайно, бо я це любила. А може, грав зовсім не для мене, а тільки тому, що ці мелодії добре знав; грав їх стільки разів. А раніше, одразу після шлюбу, виходив на шкільний ґанок, порослий диким виноградом і піднімав смичка. Грав протяжно, з чуттям, по-степовому. Чистий голос скрипки відлунював рівниною, серед трав і бур’янів, глинястою дорогою, через пшеничні поля, здавалося, що він безсмертний, що ніщо не зможе його зупинити, що він облетить Землю і якогось дня повернеться до нас. Може, зрештою і вернувся, але ж нас уже там не було. Ми не чекали на нього.

Іду шукати скрипку. Заглядаю до скрині, до шафи в кімнаті, до шафи в сінях. “Петре, що ти зробив зі скрипкою?”

Телевізор невиразно говорить, що мені треба поспішати. Прогнозують опади, може, останні цього року. Якщо зволікатиму, моя праця піде намарно. Доведеться нам чекати на весняний прихід інкасатора. Петро не витримає потепління. Запалюю йому ввечері громницю і випиваю решту горілки за його здоров’я. Очевидно, вона розігріває мене зі середини так сильно, що я тану, бо з моїх очей капає вода і падає на білу Петрову долоню. Витираю її кутиком покривала. “Полежи тут трошечки, — кажу, — я зараз повернуся”. Закутана в хустку і Петрову куртку, викочуюся на сніг. Ніч — світла, небо все в цяточках, чисте, як сльоза. Цяточки укладаються в слова, які хтось виколює для мене великою космічною шпилькою. Ідемо втрьох, повертаємося звідкись додому знову через цей маленький пологий ринок. Він несе Іду на плечах. Показує їй рукою Великий Віз. Каже: “Бачиш дишло?” — “Бачу”, — відповідає мала. “Бачиш, що він зламаний? ” — “Бачу”. — “А бачиш, що біля великої зірки є ще маленька, як тато і донька? ” Мала підтакує. “Це означає, що ти войовниця і маєш орлині очі”. Мала від гордості замовкає. Тепер я теж туди дивлюся, але вже не бачу двох зірок. Сходжу трохи вниз і повертаюся, потім витоптую півколо і ще риску. За якийсь час поправляю те, що вже є. Повертаюся до початку.

“Ми постаріли і стали смішні”, — так ти казав мені минулої п’ятниці перед смертю. Я цього не зрозуміла. Коли доїла Теклю, щоб дати йому на сніданок молока, в яке він вмочував свої сушені булки, — так він робив од часу, коли втратив зуби, — я думала про те, що це означає постаріти. Коли людина є старою? Як вона це відчуває? Чи біль у колінах на зміну погоди — це старість? Чи потреба нарізати яблуко на маленькі шматочки? Чи ранкове безсоння і взаємні звинувачення за шматок масла, що згіркло? Чи старість — це несподіванки нової пам’яті, яка спроможна згадати колір сукні на першому побаченні та смак ванільного довоєнного морозива, але губить найважливіші слова?

Не відчуваю жодної зміни, я завжди була така, як тепер. Не можна піддаватися ілюзії, що щось змінюється всупереч нашій волі. Не треба вірити фотокарткам, вони наводять на думку, що час позбавляє людей самих себе, що ріже наше життя на малі шматочки і розмочує так наші душі. Що так втрачаємо себе частинка за частинкою. Але я думаю — щоб дійти до кінця, треба все зібрати у жменю, об’єднати в одну невелику колекцію моменти життя. Не втрата, а радше навпаки — віднайдення того, що здавалося загубленим.