Ольга Токарчук. Останні історії
- Автор: Токарчук Ольга
- Год: 2007
- Язык: украинский
- ISBN: 966-7007-59-6
- Переводчик: Ярина Сенчишин
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Ольга Токарчук. Останні історії». Краткое содержание книги:
Вона першою прийняла душ. Вода зовсім не була холодна, віддавала сонячне золоте тепло, змивала цілоденну пилюку й піт, заспокоювала шкіру. Свіжий одяг, досить символічний, якісь шорти та сорочка, але сухі, із запахом прання в автоматичній пральні попереднього готелю, давав тілу заслужену нагороду. Довге волосся хлопчика підсихало, коли за годину вони сходили в темряві слідами вогника від Майкової цигарки. На столах під бамбуковим дахом на них чекала вечеря.
Їхні супутники були вже там — пірнальники за найбільшим столом, жваві, балакучі, продірявлювали вечір своєю різкою рваною мовою. Далі, відразу біля перегородки, що відділяла острів від моря — ця пара з бару, зчеплені поглядами, ніби перебували в нерухомому, непомітному для інших танці; і вони, жінка з хлопчиком, всілися за середнім столиком, що був на шляху всіх кельнерів. Один з них приніс миску з білим, як сніг рисом і мисочки з густими підливами; їхній аромат не асоціювався з їжею, тому хлопчик їв тільки рис, а жінка обережно пробувала всього потрошку. Кельнер відтоді стояв за нею щоразу, коли вона відпивала трошки води, з незрозумілою ревністю доливав їй до повної склянки. Хлопчик ні з того ні з сього запитав його про Мак-Д.
— Є, — відповів кельнер, — на материку, десь три години звідси, спочатку катером, потім автомобілем.
Хлопчик сумно відсував від себе зернятка рису і заздрісно поглядав на пірнальників, які граційно їли паличками.
Споживання їжі, ця обтяжлива потреба. Мусили підтримувати зі світом принизливий зв’язок, мимоволі продукувати гній, а тут на додаток ще й куштувати страви, які виглядають неїстивними, обережно досліджувати язиком нові екзотичні форми, перелякано мружили очі, коли під язиком вибухають несподіваним ароматом пружні китайські грибочки, тріщать крихкі пагони бамбука; всюдисуща підлива зі сої, після якої на тарілці залишаються брунатні калюжі.
Вона ніколи не мала апетиту, а в тропіках він взагалі зникав, спека змінювала хімічні процеси в тілі. Спека і сонячне світло заспокоювали голод клітин, підтримували їхній статус-кво. Без їжі не пересувалася в часі ні вперед, ні назад. Час зупинявся, коли вона не їла. Поглинала простір, мандрувала ледве торкаючись його. Так було добре. Хлопчик теж погано їв, тендітний і легкий, як вона.
У подорожах вони набули нову звичку. Швидко навчилися знаходити серед безлічі кольорових вивісок і рекламних щитів простий знак Мак-Д. — єдине місце, де хлопчик хотів щось з’їсти. Жовтий фонтан, що вистрілює з дахів, піднятий на стовпах біля автозаправок, обіцянка заспокоєння. Приміщення з кондиціонерами, гусяча шкіра на вічно оголених руках і ногах, спогад зимового затишку, холоду. Знайомий запах, позбавлений екзотичних домішок.
Хлопчик завжди замовляв одне й те саме, завжди з однаковим ентузіазмом. Прив’язаний до відомого. Шматочки кур’ячого м’яса в сухарях, картопля фрі, підлива і кола. Жінка дивилася, як він їсть. Тут гамбургери нічим не відрізнялися від тих, що у Франкфурті чи Варшаві. Навіть біля рівного, як голка японського шосе було так само. У Малайзії знаки Мак-Д. вискакували з-понад джунглів — магічні оази, казкові криниці, які виконують бажання. Хлопчик завжди зауважував їх першим — як герой казки, якого ведуть знаки.
Мовчазний малаєць доливав їм води. Пірнальники вже курили й голосно жартували, зручно розкинувшись у кріслах. Виглядали задоволеними, ніби очікувані підводні картини мали наповнити їх омріяним спокоєм. Один за одним вони перейшли до більярду і там за ними сумно спостерігав хлопчик. Нарешті він приєднався до них, а жінка замовила чаю. Кельнер зник, а вона пересіла на канапу, вкриту коричневою цератою, що виглядала як шкіра.
Жінка взяла зі столу мапу, цілком пристойно зроблений фольдер, надрукований на крейдяному папері, заповнений знімками з виглядом моря, пальм і пляжів згодиться їй до путівника. Тут ці світлини не справляли враження, були очевидними. Там, у холодній країні, здадуться, їм, напевне, квінтесенцією атавістичного раю. Впізнала схил із будиночками і ресторан.
Острів виглядав невеликим. Мав конічну форму, мабуть, це колись був вулкан, випірнув із моря і плював лавою, творячи довкола себе мілкі затоки й рифи. На мапі в Майковому фольдері його готель займав непропорційно багато місця, всупереч реальності. Овальна берегова лінія закінчувалася на сході великими щипцями затоки, які оберігали східну частину острова від несподіваних змін морського настрою. Було намальовано ще кілька будиночків, а біля них назва — було десь тут рибальське село, хоч у це важко було повірити. Червоною пунктирною лінією було позначено дорогу для прогулянок, яка охоплювала острів. Середина острова була зелена, вкрита рівним кольором, без жодної літери чи форми. Отже, острів був освоєний тільки на узбережжі.
Друга мала представляла невеликий архіпелаг — це було кільканадцять островів, переважно малих, скалистих і незаселених. Тільки два були цивілізовані (так сказав їм Майк: “зацивілізовані”) — острів Майка та другий, найбільший і найрозкішніший. Тепер, вночі, його було видно з місця, де сиділа жінка. Його творили вогні, одні — розташовані в геометричному порядку на фасадах двох сучасних велетенських готелів, інші — хаотично розкидані, блищали, переливалися; певно, це пристань.
За якийсь час з’явився власник, вже згаданий Майк, і безцеремонно сів біля неї на край канапи.
— На жаль, не маємо тут чаю. Ніхто не замовляв, тому я й не привозив із материка. Сезон невдовзі закінчується. Але можу подати каву. Завтра накажу привезти чаю. Прошу сказати, який пані любить, чорний чи зелений? Китайський чи індійський?
Сказала, що чорний китайський. Він усміхнувся і на мить замовк.
— Скільки років хлопчикові?
— Одинадцять.
— Виглядає, як дівчина. Довге волосся.
Запитала його про вогні, які, здавалося, пливли водою, далекі, ледь помітні.
— Це пароплав везе туристів на острів. Бачить, пані, ті готелі? Мають басейни й кондиціонери.
Сказав, що пароплав завертає туди щотри дні. Одних гостей залишає, інших забирає. Потім якнайповільніше пливе в бік Сингапуру, найдовшою дорогою. Тут справа в казино. Щоб був час натішитися забороненим задоволенням. У Сингапурі азартні розваги — заборонені.
Вночі вона майже не спала. Острів шумів. Згори долітало якесь плямкання, сумне голосіння нічних птахів. Засинала на кілька хвилин, а потім будив її несподіваний тупіт, шелестіння, гуркіт на даху будиночка. Щось затріщало біля вуха, ніби в її бік вистрелили з іграшкової рушниці. Перелякана сіла, а звук втік по стіні й завмер. Увімкнула світло й оглядала своє напівголе розігріте тіло з несподіваною огидою. Комахи, ящірки, скорпіони. Доторки їхніх швидких кінцівок. Беззахисність сонної людини, дитячий страх перед щипавкою у вусі.
Хлопчик спав у самих трусиках, розкритий — тонке простирадло здавалося тяжкою ковдрою. Його шкіра блищала, здавалося що парує. Дихання надавало ритму темряві, що заховалася по кутах від фальшивого світла невеликої лампи.
Жінка закурила, але повітря було занадто густе, щоб перемішувати його з димом. Не могла дихати. Краєм ока побачила якийсь рух на стіні, але поки повернула голову, нічого вже там не було. Нічого, а все ж на сітківці зберігся якийсь образ, нечіткий, розмитий. Невідомо що. Нічого.
Витягнула з наплічника першу ліпшу книжку, одну з кількох, які везла зі собою через півсвіту. Це була спокійна оповідь про північне місто, завжди вологе, дощове, холодне й вітряне. Вулиці в ньому виходили просто до каналів, які сполучали місто з морем, набережні скрипіли від покинутих самих на себе кранів, які стукали об блискучий, льодяний брук. Почала читати від середини, щоб зачепити за щось погляд, щоб зосередитися на чомусь іншому, не на ночі — цю повість вона вже знала. Читаючи, вона зрозуміла, що її не цікавить історія, про яку там розповідалося. Їй йшлося на добре відомих предметах, яких там було безліч — срібні ложечки, мідні крани, порцелянові філіжанки — тільки це змогло її потроху заспокоїти.