Ольга Токарчук. Останні історії

Море складається з шарів, тонких, легких, невидимих, їх можна відчути тільки тілом, усією його поверхнею. Хто втиснеться поміж ці шари, відчує полегшу, ніби повернувся до давно втраченого дому, до майже забутого, великого, знайомого тіла. Зелено-блакитний колір води — це компрес для поколотих сонцем очей. Маленькі бульбашки піднімаються звідкись на поверхню, як матеріалізовані ознаки радості.

Пливуть на метровій глибині, перебираючи ластами. Вже трохи відпливли від пірса і бачать дно, яке з порожнього та піщаного потроху перетворюється на дивовижний риф. Спочатку зауважують на піску поодиноких морських зірок і морських їжаків, потім з’являються актинії-танцівниці й фантастичні кольорові рибки поміж їхніми рухливими плечима. Щоразу треба зупинятися, щоб видути з трубки воду і тоді виявляється, що небо там, нагорі — біле і розпечене, як сталь. Що поверхня моря складається з миготливих листів скла, а повітря свистить від гуркоту моторного човна, голосів людей, шуму хвиль. Все це заголосно.

“Отже, ліпше до води,” — думає жінка й легко плине за хлопчиком вниз. Бачить його струнке світле тіло, що стає у воді таким граційним, яким ніколи не буває на суші, а ласти перетворюються на безумовну частину цього нового підводного втілення. Витягнутою рукою хлопчик показує їй щось на дні, вона спрямовує погляд у цьому напрямку і бачить яскраве блакитно-чорне око морського їжака.

Намагаються спуститися якнайнижче, але десь там є наступна невидима межа — неприємний шум у вухах, пустка, що розростається у голові й загрожує вибухом, стереже скарби, що лежать на дні. Сонні пастельні актинії погойдуються у ритмі нечутної музики і спостерігають за змаганнями морських течій. Малі цяточки на живих скалах, що повторюються і збільшуються у мільйони разів у прекрасний візерунок, зібраний у грона і сталактити. Кремові будівлі міста відвідують тільки риби крутійки з оком на хвості й дивні неповороткі істоти, подібні на огірки, які залишають після себе рівномірний слід на піску. Може мандрують крізь сон? І завжди в якийсь пекучий момент треба випірнути, дозволити воді викинути себе, як корок і затягнутися важким олов’яним повітрям, напомпувати киснем кров. А потім уже ніколи не зможеш повернутися на те саме місце, у ту саму точку — виглядає так, що світ внизу — непостійний, він хвилюється і все в ньому умовне, не варте довіри. Що далі пливуть, то коралове місто стає просторіше, більше і цікавіше, але і далеке, недоторканне. Невдовзі бачать його, так би мовити, з висоти пташиного польоту — далекі піднебесні спостерігачі, мисливці, сателіти, які можуть тільки поїдати все очима, на ніщо не впливаючи.

Отже, бачать неймовірний світ, світ, який не міг би приснитися, тому що немає в ньому нічого знайомого, він збудований за цілком іншими правилами, не знає ні про що, що не є ним самим. Відділений дзеркальною плівкою води від неба, вдивляється у себе. Має свої течії і стежки, по яких подорожують байдужі косяки риб. Прибульців ззовні тут ігнорують, обминають, як мертві предмети, як шматок скелі чи уламок дерева, що дрейфує. Все, що потрапляє сюди ззовні, можуть обвести неуважним поглядом і покинути саме на себе. Корали можуть щонайбільше це заселити, перетравити, розчинити. Форми тут нестабільні, їм не можна довіряти. Живе вдає мертве, а мертве — живе.

Вони висять над тим, відчиненим до глибин космосом, як дві комети, велика і мала, сповіщаючи йому добру новину, яку він має за ніщо і яка ніколи не здійсниться. Цей світ — безконечний і неповторний. Він не потребує спасіння.