Засадничі міфи ізраїльської політики
- Автор: Гароди Роже
- Год: 1996
- Язык: украинский
- Год: SAMIZDAT
- ISBN: 2-951-000-5
- Переводчик: Олексій Токар
- Жанр: История
Электронная книга - «Засадничі міфи ізраїльської політики». Краткое содержание книги:
Роже Ґароді стверджував, що це не історичний твір, це — політична книга. Моєю метою було показати, що ізраїльська політика — як інструмент американської політики — призводить до війни.
В книзі Роже Ґароді піддає сумніву факт Голокосту — тотального знищення жидів в роки Другої світової війни. Я поважаю юдаїзм… але нацистський Голокост — це міф, що став догмою, яка виправдовує політику Ізраїлю і США на Близькому Сході і у всьому світі…, — пише Ґароді. На думку автора, історія без перебільшення сама може виконати роль обвинувача краще, ніж міф. Перш за все, вона не зводить масштаби дійсних злочинів проти людства, які коштували життя 50 мільйонам людей, до погрому лише однієї категорії невинних жертв, в той час як мільйони померлі зі зброєю в руках, борючись проти цього варварства.
Незважаючи на те, що у книзі кожна теза підкріплена відповідним фактом або цитатою, автора на вимогу французьких сіоністських кіл притягли до суду. Свою солідарність з Р.Ґароді висловили політичні і релігійні діячі. Зокрема, в поширеному комюніке Асоціації журналістів Тунісу у зв'язку з судовим процесом в Парижі у справі 84-річного французького вченого, письменника і громадського діяча Роже Ґароді, якого звинувачують в виправданні злочинів проти людства заявляється: Викриваючи прагнення сіоністських кіл Ізраїлю виправдовувати свою нелюдську антиарабську політику шляхом цинічного використання трагедії Другої світової війни, Роже Ґароді діє суто в рамках визнаних демократії і свободи слова і не заслуговує засудження. Туніські журналісти серйозно стурбовані наполегливим жорстким тиском, який не перестає чинити сіоністське лобі на суддів і на весь хід в цілому цього більш ніж дивного процесу, — підкреслюється в документі. Асоціація закликала світову спільноту надати всебічну підтримку Р. Ґароді, в тому числі поширенню його незручних для сіоністів ідей, щоб показати їх невинність всьому світу і допомогти письменнику уникнути розправи.
Ґароді заявив, що не вважає себе юдофобом, але різко засуджує антиарабську політику Ізраїлю. Французький суд заборонив подальшу публікацію книги Ґароді і 27 лютого 1998 оштрафував його на 240 тисяч французьких франків (близько $40000) та засудив до умовного тюремного ув'язнення на кілька років. Рішення суду викликало дебати про свободу слова у Франції і Європі і багато хто стверджував, що вирок носить політичний характер. Ґароді оскаржив це рішення в Європейському суді з прав людини, проте його апеляція була відхилена як неприйнятна — це сталося за десять днів до 90-річчя Ґароді, 7 липня 2003 року.
Суму в п'ятдесят тисяч доларів США передала для Роже Ґароді дружина президента Об'єднаних Арабських Еміратів шейха Заїда бін Султана Аль Нахайяна. За повідомленням туніського радіо, зазначені кошти вона подарувала видному вченому, мислителю, письменнику та громадському діячеві на знак солідарності з ним і для його підтримки у зв'язку з судовим процесом по його справі, що проходить Франції.
Книга перекладена і видана італійською, іспанською, німецькою, російською та багатьма іншими мовами. В арабському перекладі цей бестселер був проданий тиражем у кілька мільйонів примірників.
Роже Ґароді відмовився від авторських прав на книгу і запропонував всім зацікавленим видавцям світу опублікувати її, не претендуючи на гонорар.
Це перший переклад Засадничих міфів ізраїльської політики українською мовою. В цьому електронному варіанті із скороченням подані деякі тези стосовно французької історії часів Другої світової війни та відсутні додатки до книги, що складаються з листування автора та передруків газетних статей.
Їм, безсумнівно, було удосталь "загальновідомого факту" — майже так за часів полювання на відьом ніхто не насмілювався ставити під сумнів їх "злягання з дияволом", не ризикуючи самому піти на вогнище.
Один з юристів, посланих американцями в Дахау, що став американським табором і центром "суду над військовими злочинцями", Стівен Пінтер писав:
"Я жив у Дахау протягом 17 місяців після війни як військовий суддя США - і я можу засвідчити, що в Дахау не було газових камер. Те, що показують відвідувачам і невірно називають газовою камерою, насправді - пічка крематорію. Ніяких газових камер не було й в інших концтаборах у Німеччині. Говорять, була газова камера в Освенцімі, але Освенцім перебував у російській зоні, і росіяни не дозволили нам його відвідати… Використовувався також старий пропагандистський міф, відповідно до якого були вбиті мільйони жидів. Я можу затверджувати, провівши 6 років після війни в Німеччині та в Австрії, що було вбито багато жидів, але, зрозуміло, менше мільйона, і я думаю, що є найбільш кваліфікованим фахівцем, щоб судити про це".
Джерело: лист Пінтера в католицькому щотижневику "Аур Санді Візітері", 14 червня 1959 року.
За відсутності письмових доказів і бездоганних документів, Нюрнберзький трибунал змушений був, як всі наступні романісти та постановники фільмів, ґрунтуватися на "свідченнях".
Уцілілі, що буди викликані як свідки і засвідчили існування "газових камер", робили це не на підставі того, що самі бачили: вони лише "чули, що про це говорили".
Типовий приклад — доктор Бенедикт Каутський, що успадкував від свого батька керівництво австрійською соціал-демократичною партією.
Заявивши, що в Освенцімі ніхто не виживав більше трьох місяців (хоча сам він перебував там три роки), він написав у своїй книзі "Диявол і проклятий", опублікованої у Швейцарії в 1946 році, із приводу "газових камер":
"Я сам їх не бачив, але про їх існування мені казали багато людей, яким можна вірити".
Багато з показань вважаються основними, зокрема, показання Рудольфа Хесса, Заукеля та Нізлі ("лікаря з Освенціма").
Головним свідком для "доказу" тези переможців, що вирядилися у тоги суддів, був колишній комендант Освенціма Рудольф Хесс.
Показання, які він дав після арешту та у Нюрнберзі відповідали тому, що трибунал очікував від нього.
От заява, зроблена під присягою та підписана Рудольфом Хессом 5 квітня 1946 року:
"Я був комендантом Освенціма до 1 грудня 1943 року і за моєю оцінкою мінімум 2500000 жертв були знищені в газових камерах та крематоріях і ще мінімум півмільйона загинули від голоду та хвороб, таким чином загальне число — близько 3 мільйонів. "Остаточне вирішення" жидівського питання означало знищення всіх європейських жидів. Я одержав наказ підготувати знищення в Освенцімі в червні 1941 року. У цей час у Генерал-губернаторстві вже існували ще три табори знищення: Бельзен, Треблінка, Вользек".
Не можна уявити собі більш повного підтвердження тих тез, які засоби масової інформації вульгаризують уже півстоліття.
Однак у цьому тексті вже містяться три явних протиріччя з істиною:
1) Цифру 3 мільйони загиблих в Освенцімі, необхідну для виправдання загального числа жидівських жертв (6 мільйонів), офіційну цифру, оголошену на початку Нюрнберзького процесу й таку що не перестає залишатися лейтмотивом офіційної історії і засобів масової інформації і опісля, варто було б зменшити мінімум на 2/3, доказом чому служить нова меморіальна дошка в Освенцімі-Біркенау, на якій цифра 4 мільйони замінена іншою: біля одного мільйона.
2) Табори в Бельзені і Треблінці не існували в 1941 році, вони були відкриті лише в 1942 році.
3) Що стосується табору у Вользеку, те його ніколи не було ні на одній карті.
Як можна було занести до протоколу без попередньої перевірки це "основне свідчення"?
Сам Хесс пояснив: перші заяви були зроблені під контролем польської влади, яка його заарештувала.
У книзі "Комендант Освенціма: автобіографія Рудольфа Хесса", говориться на с. 174:
"Під час мого першого допиту визнання були з мене вибиті. Я не знаю, що в цьому протоколі, хоча я його підписав" (5.956)[6].
Хесс сам описав у своїх краківських рукописах обставини першого допиту, якому його піддала британська військова поліція.
"Я був арештований 11 березня 1946 року в 23 години… "Філд Секьюрити Поліс" піддала мене хворобливій обробці. мене доставили в Хайде, у ту саму казарму, звідки я був звільнений англійцями вісім місяців тому назад. Тут відбувся мій перший допит, у ході якого були використані кулачні аргументи. Я не знаю змісту протоколу, хоча я його підписав. Стільки алкоголю та ударів батогом — це було занадто навіть для мене. Кілька днів по тому мене доставили в Майден на Везері, головний слідчий центр британської зони. Там із мною поводилися ще гірше з подачі прокурора та коменданта".
6
Машинописний документ на 8 сторінках був підписаний Хессом в 2 години 30 хвилин ранку 14 березня 1946 року. Він не має істотних відмінностей від того, що Хесс лотом говорив і писав у Нюрнберзі і Кракові.