Острів Робінзона
- Автор: Фидлер Аркадий
- Год: 1958
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: С. В. Савков
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Острів Робінзона». Краткое содержание книги:
Аркадій Фідлер — автор повісті «Острів Робінзона» — сучасний польський письменник, видатний мандрівник, невтомний дослідник далеких країн. Він написав близько 20 книжок, кращі з яких видані багатьма мовами світу.
«Острів Робінзона» — перша книжка Аркадія Фідлера, перекладена на українську мову.
В Радянському Союзі ця повість видається вперше.
— На другий день весь екіпаж зібрали на палубі. Недалеко від твоєї щогли, ти, мабуть, бачив?
— Бачив.
— Кого хотів убити капітан за те, що тобі допомагав?
— Тебе, пане.
— Бачиш, добре все пригадуєш. А хто перерізав тобі пута під час бурі, незадовго до того, як корабель розбився?
— Ти, пане? — вирвалось у нього з подивом. — Так, я.
— Я не знав цього… — прошепотів Арнак.
Повіки його затремтіли від хвилювання. Я бачив, що він був зворушений.
— А ви, — сказав докірливо, — ви хотіли вбити мене з лука?
Хлопець, дуже зніяковівши, зрозумів недоречність своєї поведінки. Виходить, молодий дикун був однак не зовсім тупий, відчував, що по відношенню до мене вони допустилися помилки. Більше того, я помітив, що він хотів з'ясувати, пом'якшити прикрість події, хотів якось показати свою доброзичливість, але не знав, як це зробити. Зрештою на моє запитання, навіщо в мене стріляли, він повторив, ніби виправдуючись, те саме, що я вже чув раніше:
— Бо ти білий, пане!
З чиєї ж то вини у цих дикунів склалася така гидка думка про нас, білих? Може, в цьому винні не вони, а ми самі, білі?
Я нахилився над ним і з допомогою ножа звільнив його від пут.
— Ти вільний! Виходь!
Розтираючи закляклі ноги і руки, Арнак не спускав з мене враженого погляду. Ковтнув слину, ніби йому пересохло в горлі.
— Ти голодний, — зауважив я лагідно.
— Так, пане, голодний.
— Відсуньмо каміння біля входу. Ти вийдеш перший. А Вагурі скажи, нехай сховає стріли для кращого випадку… Приготуємо сніданок з двох зайчиків. Збігайте до чагарника за хмизом на вогнище…
Вмить ми відклали каміння. Арнак поспішно вибіг з печери і з голосним криком помчав у кущі.
Я зібрав лук і стріли, взяв палицю, намацав ніж біля пояса і поволі вийшов за хлопцем надвір. День був такий пронизливо ясний, що я мусив примружити очі. Стояв посеред галявини і напівзасліпленим поглядом пронизував навколишні зарості. Нікого там не було, ніщо не ворушилось. Арнак зник, мов камінь у воду впав.
Я підійшов поволі до вогнища і став біля нього навколішки. Відклавши зброю вбік, почав роздувати попіл, ще гарячий з учорашнього вечора. Я стояв зовсім відкритий, і не було нічого легшого, ніж увігнати в мене влучну стрілу з найближчих заростей. Пораючись біля вогнища, я пильним оком оглядав усе навколо, готовий негайно схопити зброю і відбити атаку. Але все було спокійно.
Коли перші іскри почали тліти в попелі, я почув, як у хащах скриплять і тріщать гілки, — то йшли хлопці. Тягнули велику купу сухого гілля. За Арнаком нишком ішов Вагура. Шістнадцятирічний підліток, він не приховував свого страху. Дивився на мене так, немовби я хотів його зжерти.
Але на різні тривожні чи непристойні почуття не було часу. Взявши команду над приготуванням сніданку, я жваво підганяв індійців до роботи. Скільки тут було метушні! Розвести і підтримувати вогонь, витягнути з ями зайчиків і вбити їх, принести в тикві води з річки, вистругати дві палички на рожни…
— На ось тобі! — гукнув я до Арнака і кинув йому в руки ніж.
Хлопець не на жарт перелякався, коли піймав зброю і тримав її в руці. Я засміявся з його досить-таки безглуздого виразу обличчя і пояснив, про що йдеться:
— Побіжи-но в ліс, знайди дві прямі гілки і обстружи їх! Підсмажимо на них зайчиків!..
Тоді Арнак зрозумів моє довір'я до нього. Зрадів. Я побачив на його обличчі немов слід усмішки. Помчав у нетрі. А коли повернувся з палками, одразу ж віддав мені ніж.
Почали ми жити втрьох. Не знаючи вдачі своїх молодих товаришів по нещастю, недолюблюючи взагалі індійців, я тримав їх якомога далі від себе. Звелів їм збудувати біля самої печери курінь, у якому вони вночі спали, бо не дуже довіряв їм, щоб так швидко впустити до печери. Зрештою, самі індійці теж ставилися до мене насторожено і воліли краще спати надворі.
В моєму господарстві стало більше ротів, яких треба було нагодувати, але тепер незрівнянно легше було добувати їжу і взагалі виконувати будь-яку роботу.
Вони були непоганою підмогою для мене. Добре стріляли з лука. Арнак майже ніколи не хибив. Знали сорти ліан, набагато придатніших для тятив і для зв'язування, ніж ті, які я використовував до цього часу.
Я докладно ознайомив їх з територією довкола Озера Достатку і посилав самих на полювання. Учив їх ставити по-віргінському пастки на дичину, а сам одночасно переймав у них деякі мисливські навички.
Дуже пригодилося мені те, що вони чудово знали всі рослини на острові. Одразу ж, у перший день, Арнак відшукав серед гущавини грубе листя якоїсь різновидності агави; прикладене до мого плеча, воно на диво швидко вилікувало рану, заподіяну стрілою.