Брамник

— І я візьму, хай уже так… — щиросердно пробасила куховарка.

— Я читаю заклинання, — провадив Руал, і в руках злодія склянка тріскається. У кого склянка трісне — той украв дві монети, й це доведено, тому що заклинання не брешуть. Ясно?

Веснянкуватий від напруги захихотів так голосно, що сусіди по черзі відважили йому по стусану. Чорнявий був блідий, як молоко, і гарячково м’яв тремтячі руки.

— Н-ну… — процідив хазяїн.

— Почали! — сказав Руал і перший узяв зі столу склянку. Другу взяла куховарка.

Наймити м’ялися, перезиралися, по черзі підходили до столу. Незабаром він спорожнів.

Хазяйська дочка не зводила пильного погляду з чорнявого. Той ховав очі й ледь стримував тремтіння в руках.

Запала напружена тиша. У тиші Руал почав:

— Темінь і сонце, землі та води! Приховане хай на світло виходить!

Він говорив тихо, зловісно, розтягуючи слова.

— Таємне на світло нехай виходить,

У цю єдину…

Голос його знизився до бурмотіння. Руки зі склянками напружено тремтіли.

— У цю єдину МИТЬ!

Слово хльоснуло, мов удар бича. Хазяйська дочка скрикнула, і потім знову стало тихо. Всі дивилися на чорнявого. У нього з рук капала вода — кап, кап… Склянка вродливого юнака дала тріщину до самого дна.

— Ой, паночку… — прошепотіла куховарка.

— Ось як… — тихо, майже лагідно промЬвив хазяїн. — Ось воно як, друже Варте…

— Я не брав! — розпачливо скрикнув чорнявий. Його відтирали до дверей. Розридалася вголос хазяйська дочка, вибігла, мало не збивши з ніг брата, який трусився, мов у лихоманці.

— Ма-атінко рідна… — куховарка кинулася слідом за нею.

Руал прихилився спиною до стіни, сьорбнув зі своєї склянки. Захлинувся. Чорнявого оточили колом, потім, не звертаючи уваги на сльози й виправдання, поволокли на подвір’я. Руал бездумно, мов заведений, вийшов і собі. Юнака вже роздягали, хтось клацав батогом. Схвально погукував хазяїн, утримуючи біля себе сина, який виривався:

— Чого там… Подивися, тобі теж наука…

Чорнявого простягли на траві четверо, тримаючи за руки й ноги. Дужий здоровань розлючено заходився працювати батогом. Руал хотів піти геть — і не міг, ноги не слухалися. Хазяїн бадьоро порядкував:

— По заслузі злодюзі, по заслузі! Ну ж бо! Ще!

— Пустіть! Не треба! — рвонулася з ґанку хазяйська дочка. Її схопила в обійми підоспіла куховарка, скрутила, заштовхуючи в дім. Дівчина зайшлася лементом:

— Ні, він не міг!

Озирнувся, насупився хазяїн.

Куховарка втягла дівчину в будинок, умовляючи й сама обливаючись слізьми. Крізь зачинені двері долетіло запекле:

— Звірі!

Руалові стало зовсім зле. Він стояв біля стіни й гриз руку, відчуваючи язиком присмак крові.

Шаленів, розсікав, звивався батіг. Чотирьом, які тримали Варта на землі, майже не доводилося вже докладати зусиль до цього. Інші наймити з застиглими, блідими обличчями збилися купкою.

— Тату-у! — закричав раптом хлопчисько, хазяйський син голосом підстреленого звіряти. — Тату, пробач! Відпусти Варта! Не треба!