Брамник
- Автор: Дяченко Марина та Сергій
- Серия: Блукачі #1
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Джерела М
- ISBN: 966-365-049-4
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Брамник». Краткое содержание книги:
А метри фантастичного жанру — на те й метри, щоб дати нам змогу за символікою образів з чарівного світу Фантазії розгледіти прості істини, які тисячі років рятують людину від розпачу й зневіри. Схибив одного разу — стережися, щоб не схибити вдруге; кохання не завжди приносить щастя, але від цього не слабшає; дружба й самовідданість, любов до людей і життя здатні перебороти навіть космічний жах вселенської катастрофи.
Такий він — світ Марини та Сергія Дяченків — дивовижний, сповнений незбагненних таємниць і фантастичних пригод, і разом з тим повний Любові, доброї, красивої магії. Ви будете зачаровані, шановний читачу, навіть не сумнівайтеся.
— Поклич хазяїна, — сказав Руал швидко.
— Зараз, — похмуро пообіцяв непривітний воротар. — Тільки розженуся… А ну, забирайся звідси!
Руал спробував притримати віконце, — його боляче вдарили по пальцях.
Жеребець позад нього переступав з ноги на ногу.
— Справи кепські, — стомлено сказав йому Руал.
Дощ посилився. Потроху смеркало. Руал прихилився щокою до віконця, намагаючись вгадати — тут нечема з блакитними очима, чи вже пішов. Дощ глушив усі звуки, а щілин у воротях не було. Верхній край високого частоколу на додачу був утиканий шпичаками.
Руал знову застукав у ворота — просто так, без надії.
На його подив, незабаром почулися голоси, серед яких виділявся вже знайомий. Віконце розчинилося, й інше око, пронизливе, каре, втупилося в обличчя Руалові.
— А ось я собак спущу, — неголосно пообіцяв хрипкий бас.
Цієї миті Руалів жеребець не витримав, ступив уперед і жалібно заіржав.
Каре око перевело пронизливий погляд з Руала на обліпленого мокрою гривою скульгавілого красеня-коня, примружилося:
— Твій кінь?
Руал кивнув.
— Де вкрав? — поцікавилися через ворота.
— Я не… — почав похололий Руал, але власник карого ока перебив його:
— Віддай коня — і ночуй, дідько з тобою.
Розгублений Руал тільки похитав головою — ні, мовляв, не піде.
— Тоді забирайся геть, — відрізали через ворота і віконце наполовину причинилося.
Жеребець і Руал подивились один на одного.
— Заждіть, — хрипко сказав Ільмарранен. — Хай буде по-вашому, згода…
Віконце охоче розчинилося, слідом завищав залізний засув на воротях:
— От і добре… Кінь-бо все одно крадений і кульгавий, чого шкодувати…
Руал промовчав.
Блакитне око належало худорлявому веснянкуватому хлопцеві-наймиту, який вкривався від дощу клаптем рогожі. Власником карих очей був сам хазяїн ферми — невисокий кремезний чоловік невизначеного віку. На його поклик з’явився ще один наймит — хлопчисько років п’ятнадцяти; він скоса здивовано глянув на Руала, взяв із його рук вуздечку й повів коня вглиб двору, де темніли численні прибудови. Господарство, очевидно, було чимале й не бідувало.
Хазяїн ще раз оглянув Руала, гмикнув у відповідь якимось своїм думкам і звелів веснянкуватому:
— Відведи… Скажи, нехай його нагодують, чого вже… — Й додав іншим тоном: — Про жеребця ні слова, шкуру спущу…
Хлопець здригнувся, а хазяїн додав, ніби нічого й не сталося:
— Та наглядай за цим, щоб не поцупив чого…
— Я не злодій, — сказав Ільмарранен.
Хазяїн знову гмикнув:
— Гаразд, іди вже…
І Руал пішов через широкий двір за непривітним хлопцем, який похмуро щось бурмотів і натягав на голову свою рогожку.
Нарешті дісталися до місця, Руалів проводир потяг важкі двері, з яких вибився клуб пари, і невдоволено вказав на них Ільмарранену. Руал ступив через поріг — і опинився в солодкому царстві житла, сухому й теплому.
У грубці бушував вогонь, поруч вовтузилася літня вже, але міцна й охайна молодиця. Вона озирнулася на рипіння дверей, взялася руками в боки й питально глянула на веснянкуватого. Той буркнув:
— Прибився ось на нічліг… Хазяїн звелів нагодувати…
— Чого ж не нагодувати, — привітно відгукнулася молодиця, — тільки ноги нехай обітре, бо заляпаний по вуха, — і вказала Руалу на ослін біля стіни. Молодий наймит вийшов, як і раніше сердито бурмочучи.
Руал витер ноги об ганчірку біля входу, пройшов через кухню і сів, де було вказано. Коліна його насилу згиналися, спину нестерпно ломило, шлунок мучили голодні корчі — а він був щасливий. Щасливий, що можна сидіти непорушно, прихилившись до теплої стіни, і просто дивитися на вогонь.
— Звідкіля будеш? — запитала куховарка, з цікавістю за ним спостерігаючи.
Руал розліпив обвітрені губи й відгукнувся:
— Із Мурра.
Куховарка зойкнула:
— Із Мурра?! Та ти знаєш, де Мурр, а де ми!
Руал із зусиллям посміхнувся:
— Я ладен бігти на край світу… І втечу…
Товстуха відставила вбік кошик із овочами, які чистила:
— Женуться за тобою, чи що?
— Женуться, — Руал глибоко зітхнув. — На п’яти мені наступає нещасливе кохання!
Куховарка, вкрай зацікавлена, обійшла широкий стіл і присіла на краєчок ослона, співчутливо повторюючи:
— Он як… Он як воно буває…
Руал похитав головою, аби вона зрозуміла, що подорожній поки що не має наміру розкривати свою таємницю. Тоді куховарка спохопилася:
— Та ж ти змок до нитки… Чекай-но…
Вона повернулася за кілька хвилин із купою сухого одягу в одній руці та парою чобіт у другій: