Брамник
- Автор: Дяченко Марина та Сергій
- Серия: Блукачі #1
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Джерела М
- ISBN: 966-365-049-4
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Брамник». Краткое содержание книги:
А метри фантастичного жанру — на те й метри, щоб дати нам змогу за символікою образів з чарівного світу Фантазії розгледіти прості істини, які тисячі років рятують людину від розпачу й зневіри. Схибив одного разу — стережися, щоб не схибити вдруге; кохання не завжди приносить щастя, але від цього не слабшає; дружба й самовідданість, любов до людей і життя здатні перебороти навіть космічний жах вселенської катастрофи.
Такий він — світ Марини та Сергія Дяченків — дивовижний, сповнений незбагненних таємниць і фантастичних пригод, і разом з тим повний Любові, доброї, красивої магії. Ви будете зачаровані, шановний читачу, навіть не сумнівайтеся.
— Ha-бо, приміряй… Повинні тобі підійти…
Одяг був не новий, але чистий і майстерно полагоджений. Жінка відвернулася, щоб не дивитись, як вдягається Руал, і це було дуже до речі: йому вдалося непомітно переховати статуетку.
— Я тут за господарку, — розповідала тим часом жінка, — й пошити, і випрати, й прибрати… На все, бува, й рук не вистачає… Ти сідай до вогника, погрійся… І вечері чекати не будемо — тут з обіду юшка залишилася. Хазяїн не любить, щоб пропадало…
Руал натяг чоботи — вони були завеликі.
— От, — вела далі жінка, — чоловік мій ширший був у кості… На зріст такий само, а ножиська здоровенні…
— Нічого, — вдячно озвався Руал. — Спасибі.
Вечеряли в просторій, невибагливо вмебльованій їдальні; робітники й слуги сіли за стіл разом із хазяйською родиною. Хазяїн посідав чільне місце; під його пронизливим поглядом щулилися домашні, розміщені за рангом: хлопчик років дванадцяти — хазяйський син, дочка хазяїна, гарненька дівчина з гладко зачесаним білявим волоссям, далі куховарка й десяток робітників — усі молоді міцні хлопці. У самім кінці столу на приставленому табуреті сидів Руал — у добротному селянському одязі, сам зараз схожий на кожного з них.
Ніхто не смів доторкнутися до ложки, доки хазяїн не поклав до рота першу порцію кукурудзяної каші. Тоді почувся поквапливий стукіт — робітники поспішали виловити кращий шматок сала зі спільних тарілок, поставлених посеред столу.
Руал утамував перший голод на кухні, тому неуважно жував хліб і спостерігав за їдцями.
Куховарка раз у раз задерикувато на нього поглядала — якби їх не розділяв довгий стіл, вона, можливо, підсунула б йому зайвий шматочок. Веснянкуватий блакитноокий хлопець, який так негостинно повівся з Руалом біля воріт, старанно його не помічав, інші іноді косували з прихованою цікавістю — більш за всіх цікавився хлопчисько, який повів на стайню жеребця. Хлопчик, хазяйський син, вочевидь кепсько почувався в батьковій присутності — горбився і знехотя колупав ложкою в тарілці. Хазяйська ж дочка за час вечері разів п’ять обмінялася швидким поглядом із круглолицим чорнявим юнаком навпроти, який двічі вдавився кашею.
Аж ось хазяїн крекнув і відсунув тарілку. Усі поквапно встали; ті, що спізнилися, на ходу запихали в рот недоїдені шматки хліба. Руал підвівся й собі. Хазяйська дочка востаннє глянула на чорнявого, її брат голосно гикнув, а куховарка змовницьки підморгнула Руалу.
Робітники ночували в довгій низькій повітці, просто на посиланій сіном підлозі, загортаючись у ковдри. Руалові вказали місце біля виходу, де сіно було ріденьке і з-під дверей тягло вогкістю. Незабаром повітка наповнилася густим хропінням здорових і дужих людей, утомлених після важкої роботи.
Руал лежав, дивлячись у темну стелю; уявлявся йому герцог, який вилітає зі спальні голяка, зате в собачому нашийнику, а вся його челядь зустрічає свого пана німим запитанням, яке має змінитися зворушливим співчуттям. Руал недобре всміхнувся: вельможа засудив себе на це, погрожуючи Марранові та прив’язуючи його до сідла. Відплата була солодка й від цього не менш справедлива.
Він ковзнув рукою за пазуху — золота ящірка зустріла його долоню дружнім, як йому здалося, дотиком. Ти свідок, подумав Руал. Я ніколи нікого не щадитиму й сам не попрошу пощади.
Думки його перекинулися до сьогоднішнього — він згадав про втраченого коня. Звичайно, зашкодивши ногу, жеребець не зміг би вирушати в дорогу негайно, як цього хотілося Руалу, і все-таки кінь — це капітал. Не слід пробачати хазяїну цієї грабіжницької угоди… Він повернувся на бік і подумав про хазяйську дочку.
Ліниво стукотів дощ по дощаному даху.
Руал сів. Робітники спали, потрясаючи повітря хропінням. Руал безгучно підвівся і вийшов під дощ, який почав слабшати.
Ферма була занурена у пітьму, тільки на кухні світилося тьмяне віконце та не спали нагорі, в кімнатах хазяїна. Руал навмання ступив кілька кроків — і завмер, тому що зовсім поруч, у копиці, манячіла чиясь біла сорочка. Незабаром виявилося, що власник сорочки був не один — не міг же він шепотітися сам із собою. Руал, чиї очі давно звикли до темряви, розгледів біляве, гладко зачесане волосся і радісний блиск очей.
Закохані прощалися — незабаром насторожене вухо Руала розрізнило звук боязкого поцілунка, і вслід за цим дівчина нечутно заквапилася до будинку, а чорнявий — це був саме він — прокрався до дверей повітки, озирнувся й пірнув у темряву. Руал помірковано пригнувся за копицею.
Дівчина тим часом перетнула двір і спершу подалася до парадних дверей — але потім, завагалася й повернула в бік кухні. Ільмарранен, охоплений веселим завзяттям, пішов за нею. Двері кухні обережно зачинилася — Руал порахував до двадцяти й увійшов слідом.