Брамник
- Автор: Дяченко Марина та Сергій
- Серия: Блукачі #1
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Джерела М
- ISBN: 966-365-049-4
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Брамник». Краткое содержание книги:
А метри фантастичного жанру — на те й метри, щоб дати нам змогу за символікою образів з чарівного світу Фантазії розгледіти прості істини, які тисячі років рятують людину від розпачу й зневіри. Схибив одного разу — стережися, щоб не схибити вдруге; кохання не завжди приносить щастя, але від цього не слабшає; дружба й самовідданість, любов до людей і життя здатні перебороти навіть космічний жах вселенської катастрофи.
Такий він — світ Марини та Сергія Дяченків — дивовижний, сповнений незбагненних таємниць і фантастичних пригод, і разом з тим повний Любові, доброї, красивої магії. Ви будете зачаровані, шановний читачу, навіть не сумнівайтеся.
Каркаючи, піднялася з гаю зграя вороння. Ільмарранену хотілося, щоб тьмяне листя завалило його по самі брови.
Маля запхинькало, і пхинькало дедалі голосніше, поки не розревлося гірко й ображено. Гойдаючи його на руках і бурмочучи щось ніжне, примирливе, Ящірка марно силкувалася заспокоїти сина.
Руал спіймав сонце, що саме проглянуло поміж хмар, на золоту грань медальйона. Струснув Амулет на ланцюжку, як іграшку, запропонував маляті:
— Дивись, яка цяця…
Дитина здивувалася, широко розплющила повні сліз очиці, вдарила кулачком по медальйону, той гойднувся в Руаловій руці.
— Давай! — підбадьорив малого Ільмарранен.
Хлопчик схопив золоту пластинку обома руками і радісно потяг її до рота, мало не вихопивши медальйон у доброго дядька.
— Руале… — сказала Ящірка так тихо, що він швидше вгадав своє ім’я, ніж почув його.
Він підняв долоню. Долоня пригадала вагу маленького, в’юнкого, сонцем нагрітого звіряти, що лоскоче дотиком смарагдової луски і крихітних кігтиків.
Прощавай.
Він побачив, як ящірка зіслизнула з його долоні й потонула в липневій траві.
Знову налетів осінній вітер, і жінка, яка перед ним стояла, гірко потупила погляд.
Він дивився вслід. Постаті людей, що віддалялися, дедалі зменшувались, поки кволий лісочок біля підніжжя пагорба не поглинув їх цілком.
Знову занурилося в хмари ним врятоване сонце.
Згасли відблиски на поверхні медальйона, якому ще належало знайти свого Віщуна.
Шлях давно спорожнів, та Руал дивився й дивився, і очі його запалилися від вітру, який шпурляв під ноги поруділі трупи зеленого листя.
Потім підвів голову до хмар, які скажено мчали по небу.
Він стояв на пагорбі посеред світу, приречений на вічну гіркоту втрати і вічне щастя бути собою. Той, що пробачив. Прощений. Людина під небом.
Нескінченна дорога лежала біля його ніг, але не можна було зрозуміти — чи то він вирушає в путь, чи нарешті повернувся.