Перші п'ятнадцять життів Гаррі Оґаста
- Автор: Норт Клэр
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Переводчик: ssv310
- Жанр: Прочее фэнтези
Электронная книга - «Перші п'ятнадцять життів Гаррі Оґаста». Краткое содержание книги:
Ніякого злодія не було, але швидкий рух у натовпі часто компенсує цю нестачу. Я кинувся поміж пасажирами, розштовхуючи їх ліктями навсібіч, не зважаючи на стать і вік, а коли поїзд почав гальмувати й люди почали озиратися, я задер голову й закричав: «Він має пістолет!» Щоб ніхто не сумнівався, я вийняв власний пістолет і вистрелив один раз у стіну вагона. Двері відчинилися й паніка штовхнула людей на платформу.
У застосованому мною методі був певний недолік: оцінивши, звідки всі тікають, було легко зрозуміти, де знаходжусь я. Але в певній мірі це було компенсовано хаосом, що охопив усю платформу, та стадною ментальністю навколишніх людей, які побачили, що всі тікають з вагона, почули крики «Пістолет, пістолет!» і зробили власні, не завжди розумні висновки. Сподіваюсь, що мені вдалося підсилити цей хаос, вбігаючи з опущеною головою в натовп і час від часу вигукуючи щось на кшталт «Боже, помилуй нас!» Ті конкретні слова навряд чи могли когось надихнути, але на сплеску емоцій ніхто їх не слухав. Мене штовхали, пхали, на мене натикалися, мої супутники виявляли до мене уваги анітрохи не більше, ніж я до них, коли зіпсував їм день, а я рухався разом із ними і потік натовпу ніс мене повз спантеличеного професора, який у надії на захист притулився до стіни, але зойкнув від несподіванки, бо я схопив його за руку й потягнув за собою.
Усі станції мають вузькі місця, і хоча натовп хотів бігти, для цього бракувало простору, тож поки ми тиснули, просуваючись до виходу, я проштовхнувся до Гулакова, притиснув пістолет до його живота й просичав йому:
— Я знаю, що вони тут. Кажіть, де мені шукати Карпенко.
— Пробачте, — скиглив він. — Я не навмисно!
— Карпенко!
— Пєтрок-112! Він там!
Я відпустив його руку і знову ринувся в людський потік. Залишатися поруч із ним не було сенсу. Троє спостерігачів на платформі кричали, рухалися серед нас, знімали з людей шапки, гримали на пасажирів, щоб ті зупинилися, щоб зберігали спокій. Я побачив, що жінка облишила свій возик, тримала в руці пістолет і кричала на всіх, вимагаючи, щоб вони зупинилися й пред'явили документи. На верхніх сходинках, що вели до зовнішнього світу, криків було більше; назустріч людській масі, що хотіла піднятися, спускалися міліціонери — хтось у формі, хтось у цивільному. Хоч якими гарними не були їхні силові структури, з цією транспортною системою вони працювати ще не навчилися. Коли я почув наближення потяга, до мене наблизився перший зі спостерігачів: чоловік із довгим обличчям, вдягнутий у пальто з хутровою підкладкою. Обернувшись до нього, я зобразив паніку й заволав: «У нього пістолет! Боже мій!», вдарив його щосили по носу, схопив за руку, що тримала пістолет, і викрутив її до стелі. Я почув постріл, відчув рух металу під пальцями, біля мене хтось закричав, жінка схопилася за свою ногу, а потім я вивернув пістолет з його руки й копнув його поміж ногами. Він незграбно впав на підлогу, натовп навколо нас розсунувся, наче пелюстки квітки, а я повернувся до поїзда, що прибув, сховав пістолет у кишеню й побіг до розкритих дверей.
Утікачем у Росії я був уперше.
Спочатку це було дуже захопливо, але згодом наближення ночі та сирий холод, що просочувався крізь черевики, нагадали мені, що жодне захоплення не може замінити регулярну гігієну та теплу постіль. Тепер мати документи Кості Прековського стало ще більшою небезпекою, ніж не мати їх взагалі — відсутність документів означала би бюрократичну затримку, в той час як прізвище Прековський означало миттєве ув'язнення або навіть смерть. Я кинув паспорт у повільну чорну воду каналу, купив нову шапку та нове пальто, а в комісійній книгарні погортав атлас Радянського Союзу, шукаючи Пєтрок-112. Я його не знаходив. Я подумав, чи не піти мені до Клубу Хронос, але проблеми, які я можу накликати на Ольгу та її товариство, здалися нечемністю з оглядом на її гостинність, а до того ж я не був певний, що поява органів безпеки на Автово була зумовлена лише діями професора. Натомість я знайшов у атласі Пєтрок-111 і Пєтрок-113 — дві маленькі цяточки посеред пустоти на півночі країни — і вирішивши, що почати пошук з цих двох місць нічим не гірше, ніж з інших, дочекався, доки стихне дзеленчання останнього трамвая, і попрямував до Фінляндського вокзалу, щоб забрати свої документи для втечі. Раніше я залишив два набори документів у сигнальній будці, де колись якийсь чоловік (сподіваюсь, що в нього була хутряна шапка) проводив дні, перемикаючи стрілки, а тепер там зимували миші. Перший документ стверджував, що я Михайло Камін, член партії та промисловий радник, тобто людина, яка заслуговує на повагу й не потребує зайвої перевірки. Другий документ був фінляндським паспортом, в якому вже була в’їзна віза; його я приліпив до гомілки за допомогою гумових кілець і кіперної стрічки. Потім я провів холодну ніч у сигнальній будці, слухаючи, як піді мною, навколо мене, а одного разу навіть наді мною скреблися миші. Я чекав на схід сонця, щоб вирушити на північ.
Розділ 37
Я вже писав про свою досить нікчемну спробу вбити Річарда Лайла, здійснену приблизно за п'ять життів до того, як я сів на поїзд з Ленінграда, вже тоді розуміючи, що це може скінчитися тільки кров'ю. Лайл убив Розмері Досет і убив мене. Я маю підозру (хоча померши, звісно, не міг розслідувати це), що після моєї смерті він убив багатьох інших і його не спіймали.
Він убив мене у восьмому житті, а в дев'ятому я переслідував його. Це не було шалене переслідування справедливого месника або хитре полювання шпигуна, якого будь-якої миті можуть викрити. Я мав більш як тридцять років на те, щоб обдумати своє ставлення до нього, і за ці тридцять років ненависть охолонула до практичного, ділового вбивства.
— Я розумію, чому ти це робиш, але не певна, що можу виправдати це.
Акінлеє. Народилася приблизно в середині 1920-их, а в найстаршому своєму віці бачила, як літаки врізаються у Всесвітній Торговий Центр. «Я тоді подумала, — казала вона колись, — як прикро, що я не житиму достатньо довго, щоб побачити, що буде далі». Але коли вона розпитувала інших калачакр, наймолодших членів Клубу, які народилися у 1980-их та 1990-их, ті сумно хитали головами й казали: «Ви нічого не пропустили». Батько Акінлеє був нігерійським учителем, а мати — секретаркою з Гани, «яка керувала лікарнею, в якій працювала, і всі це знали, але вона була жінкою 1920-их, тож її все одно називали секретаркою». На відміну від усіх нас, Акінлеє не потребувала порятунку від дитинства. «Мої батьки люблять мене беззастережно, такої любові я не отримувала від жодної іншої людини», — пояснювала вона. Коли наші шляхи перетиналися, ми завжди були коханцями, за винятком одного разу, коли вона експериментувала з гомосексуальністю («Просто, щоб перевірити, чи я не така») та ще одного разу, коли вона була одружена. Її чоловік був суданець; високий і худий, він височів, не домінуючи, у будь-якій кімнаті; він був лінійний, смертний і шалено закоханий.