Перші п'ятнадцять життів Гаррі Оґаста

Колись я певний час працював у ізраїльському селищі, яке чимось нагадувало мені Пєтрок-112. Тоді в мене була пасторальна фаза, якій передували сто двадцять років насолоди вином, жінками та піснями. Досить дивно, але саме Акінлеє, королева веселощів, надихнула мене переїхати до Обіцяної Землі, де я сподівався віднайти в процесі важкої сільської праці чистішу людську природу. Саме та, хто висміяла моє прагнення вбити Річарда Лайла, жила тоді в Гонг-Конзі. Це був 1971 рік. Мені було п'ятдесят два роки і я питав себе, чи дійсно приймати героїн — погано?

— Невже ти не розумієш, як тобі пощастило? — питала вона, лежачи під зорями на кріслі з відкинутою спинкою, поки її безшумна покоївка готувала шприц. — Ти можеш робити зі своїм тілом таке, на що ніхто інший не наважиться. Ти можеш померти від щастя й знову повернутися, щоб знову вмерти!

— Вони чисті? — спитав я, оглядаючи голки на маленькій срібній таці.

— Боже, Гаррі, яка різниця?! Так, вони чисті. Я їх купую безпосереднього в Гонга, хлопця з Тріади.

— Як ти здибалася з Тріадою?

Вона знизала плечима:

— Вони тут керують усіма закладами, де можна гарно провести час. Якщо ти знаходишся в цьому містечку, маєш гроші та смак до веселощів, то не можеш з ними не здибатися. Ось, — вона зісковзнула з шезлонга й тихо сміючись зі своєї доброти закотила мені рукав.

З віком на моїх руках чи то вени стають синішими, чи то шкіра прозорішою, тож Акінлеє засміялася, побачивши, як кров випнулася на згині моєї руки, коли вона затягнула турнікет. Коли вона набрала в перший шприц бурштинову рідину, на моєму обличчі, певно, з’явилася тривога, бо жінка посміхнулася й грайливо поплескала по моїй шкірі.

— Гаррі! Невже ти ніколи цього раніше не робив?

— На той час, коли я мав для цього достатньо готівки та часу, — рішуче відповів я, — я вже кілька життів прожив із думкою, що це погано.

— Не треба слухати все, що лінійні кажуть, — докорила вона. — Ми не такі, як вони.

Шприцом вона користувалася вправно, я майже нічого не відчув.

Ейфорія — так, начебто, зветься це почуття, але відчувши його я прийшов до висновку, що визначення цього слова абсолютно непридатне, бо засноване на порівняннях, які анітрохи не стосуються цієї ситуації. Щастя, яке неможливо ні з чим порівняти; задоволення, яке неможливо зрозуміти; блаженство, мандрівка, звільнення розуму від тіла — всі ці слова по-своєму правильно описують процес, але вони нічого не значать, бо жоден спогад не в змозі їх відтворити, і жодна заміна не може імітувати їх. Тож навіть якщо знаєш, що таке ейфорія, вона залишається лише словом, яке асоціюється с прагненням, але не має жодного сенсу, коли відчуваєш її. Мої руки та ноги стали важкими, в роті стало сухо, але мені було байдуже, бо то був не мій рот. Я знав, що я не рухався, а час плинув, і я дивувався тому, що так довго не міг втелепати, що саме в цьому й полягає природа самого часу; мені хотілося мати записник, щоб занотувати ці думки — ці глибокі, красиві думки, які я ніколи раніше не думав, і які — я був певний — призведуть до революції в житті людства. Я дивився, як Акінлеє зробила ін'єкцію собі, потім покоївці, яка лягла головою на коліна Акінлеє, наче віддане кошеня, а мені хотілося пояснити їм, що мені спала надзвичайна ідея про природу буття, що я побачив найдивовижнішу істину, і якби ж то я тільки зміг зробити так, щоб інші теж зрозуміли її!

Опіати придушують сексуальний потяг, але я знаю, що Акінлеє поцілувала мене. Ми вже не були молодими коханцями, але тієї миті це було неважливо, бо нашу любов, як ейфорію, неможливо було пояснити тим, хто її не зазнавав. Я пам'ятаю, що покоївка танцювала, і Акінлеє теж, і я танцював, а потім покоївка, танцюючи, рухалася вздовж палуби, кружляла та вертілася, доки не дійшла до носа корабля. Ми рушили до неї; мої ноги були надто важкі, щоб ходити, тож я поповз, лежачи на пузі й хапаючись за палубу руками, а коли вигнув шию, побачив, як Акінлеє наблизила губи до шиї покоївки й почала шепотіти їй про таємниці Всесвіту. Потім покоївка знов засміялася, стала на поруччя, що йшло навколо корабля, широко розвела руки й перекинулася головою вниз у воду.

Її труп винесло на берег через два дні.

Коронер сказав, що це самогубство.

Її поховали в могилі без імені; родини в неї не було, тож ніхто не тужив. Акінлеє залишила той порт, не сказавши, як звали її покоївку. Через три години після того, як було засипано труну, я виїхав до Ізраїлю, а там найнявся робітником у селищі біля неспокійних Голанських Висот. Я не був євреєм і не мав до цієї держави політичної симпатії, але фермер запропонував мені можливість збирати йому влітку апельсини, а кращої пропозиції в мене не було. Впродовж кількох місяців я прокидався на світанку й працював із кошиком за плечима, вечеряв хлібними коржами й нічого не читав, не дивився телевізор, не слухав радіо й не розмовляв ні з ким з-за меж селища. Мешкав я в дерев'яному бараці з низькими койками, разом із тринадцятьма іншими робітниками, а коли працював погано, то вислухував, як хлопчисько, докори фермера. У родині господарів поза мої очі шепотіли, що я маю якийсь психічний розлад; вони не розуміли, чому цей сивий англієць приїхав до залитих сонцем пагорбів чужої країни й цілими днями повзає в пилі та бруді. Іноді хлопчики з місцевих сіл приходили повитріщатися на нас. Ніхто з нас не виходив за межі селища сам, боячись нападу з боку тих родин, на чиїй землі було збудовано селище. Іноді ми взагалі не виходили, а ховалися за високими кам'яними стінами від ворожого суспільства, що було від нас на відстані пострілу.