Перші п'ятнадцять життів Гаррі Оґаста
- Автор: Норт Клэр
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Переводчик: ssv310
- Жанр: Прочее фэнтези
Электронная книга - «Перші п'ятнадцять життів Гаррі Оґаста». Краткое содержание книги:
— Я маю повідомлення.
— Сподіваюсь, що це не питання про кляту Королеву Вікторію, — буркнув він. — Ненавиджу цих професорів, яким цікаво, якого в неї розміру панчохи.
— Це не питання, — терпляче повторив я. — Радше попередження. Його передають від покоління до покоління, по краплині з майбутнього.
— Що ми наробили цього разу? — бурчав він. — Забагато льоду й недостатньо вогню?
— Щось таке. Як виявляється — і мені трохи соромно казати вам це — але виявляється, що світ добігає кінця. Тобто, самим лише цим важко здивувати. Але кінець світу настає дедалі раніше. І це нас дещо спантеличує.
Шотболт трохи подумав про це, досі міцно стискаючи пальцями край ковдри. А потім вигукнув:
— Нарешті! Зможемо побалакати про щось новеньке!
Майже рівно тридцять років по тому я сідав на літак з аеропорту Хітроу до Берліна, міняв при проходженні митниць паспорти й прямував на схід, шукаючи дещо новеньке.
Розділ 32
Для вдалого обману треба дотримуватися певних правил, і моїм улюбленим з них є таке: кажи лише те, що знаєш. Йдеться не про те, що в брехню треба додавати правду, а радше про те, що ключем до правдоподібної брехні є добре попереднє дослідження предмету. Не можна сказати, що громадянину Заходу в 1956 році було неможливо потрапити на Схід — насправді це було набагато легше, ніж громадянину Сходу поїхати на Захід — але оголосити себе туристом означало привернути до себе безпосередню увагу, а це, на мою думку, могло мені завадити.
У своєму дванадцятому житті, після отримання повідомлення Христи, я взявся жити, як це називатимуть у 1990-х, «життям-портфоліо». Я багато подорожував, користуючись не дуже переконливим прикриттям бізнесмена, і водився з усіма секретними службами, які могли поширити мій світогляд щодо подій світового масштабу. У 1929 році, коли мені було одинадцять, я скористався обвалом ринку, придбав акції, і в 1933-ому вже був єдиним власником акцій однієї з найперспективніших інвестиційних компаній північної півкулі. Актор на ім'я Сайрил Гендлі отримував чималу зарплату за те, що виконував мою роль, бо було б недобре, якщо про директора великої інвестиційної компанії дізналися б, що йому лише п'ятнадцять років. Цей актор був саме таким, яким має бути директор: поважним, добре складеним, з вихованою вимовою, з витонченим смаком і з помітним, але не завеликим черевцем; комбінуючи багатозначне мовчання та шалений гнів, він добре працював аж до 1936 року, коли вжився у свою роль занадто сильно: почав під час засідань акціонерів звільняти надійних співробітників. Я переніс компанію до Швейцарії, відкупився від Сайрила, придбавши йому будинок на Балі, і найняв досить молодого актора, щоб той виконував роль мого сина, який нещодавно подорослішав і очолив компанію; а його покірність оплачував не тільки значною зарплатнею, але й — цим я здивував навіть самого себе — регулярними уроками з економіки, фінансів і бухгалтерського обліку, завдяки яким я вже з 1938 року цілком покладався на його здатність керувати компанією майже без моїх втручань.
«Інвестуй в американську зброю, сталь, хімікати та бензин» — такою була єдина настанова, яку я йому дав у 1938 році, коли світ наближався до війни. «Позбався акцій збройних заводів «Шкода» та вивези весь іноземний персонал з Сінгапура».
Станом на 1948 рік фірма «Waterbrooke & Smith» — ці два прізвища я обрав, виключно тому, що вони не мали жодного до мене відношення — була однією з найбільш успішних компаній північної півкулі й мала розгалужені та подекуди нелегальні зв'язки в Південно-Східній Азії та в Африці й дедалі більше зацікавлювалася Чилі, Венесуелою та Кубою — щодо останньої я сумнівався. Компанія була успішна, неетична, а найголовніше — забезпечувала мене як безперервним потоком готівки (це другорядне), так і глобальною інформацією, причому мені для цього не довелося робити своє обличчя відомим.
До Росії мене відправила лише одна доповідь, одна з тих крихітних записок, які я отримував щотижня. Цей документ називався «Обмежений доступ до портативної радіостанції PJC/9000».
У ній аналітик коротко обговорював останні інвестиції компанії в засіб радіозв'язку, що вийшов на ринок Західної Германії близько двох місяців тому, діапазон дії та якість сигналу якого були відзначені минулого тижня підписанням контракту з повітряними силами з метою устаткування їхніх станцій цим новим обладнанням. До рапорту додавалися технічні характеристики, гортаючи сторінки яких я не бачив нічого цікавого, аж доки мій погляд не зупинився на робочій частоті передавача. Вона приблизно на кількасот тисяч герців перевищувала звичайні можливості цього часу, і хоча це не так вже й багато, як для радіочастоти, і само по собі не привернуло б увагу, але механізм, яким ця частота досягалася, ще не мав бути винайдений, а понад усе ще тринадцять років не мав бути в продажі.
Розділ 33
Якщо попросити когось описати Східну Німеччину 1950-их років, слово «мальовнича» навряд чи буде згадане. Друга світова війна не була ласкава; радянські танки, прокладаючи шлях до Берліна, ласкавими теж не були. Роки невизначеності перед виборами 1948 року, після яких визначеність стала надто визначеною, теж не були ласкавими, а початок 1950-х приніс зрештою безсумнівну сіру смиренність. Плоский ландшафт не залишав місця, де можна було б сховати жорстоку реальність економіки, в якій інтелектуалізм вважався буржуазним, праця була свободою, а братерство було обов'язком. Людям було обіцяно автомобілі, а тому з помпезністю картонних домовин було представлено неймовірно ненадійні маленькі чортопхайки, що стрибали на кожній вибоїні наче переполохані бегемоти, забиваючи голови людям, що тіснилися на задньому сидінні. Людям було обіцяно їжу, а тому ліси було знищено й посіяно пшеницю там, де жоден фермер не став би сіяти, у той час як потужні добрива бруднили малорухому воду північних озер, вкриваючи їх бурою піною.
Втім, попри все це, один або два бастіони традицій вижили, здебільшого через недогляд держави. Конфіскація Радянським Союзом після війни великої кількості промислового обладнання починалася з заводських верстатів й закінчувалася найменшими сільськими вантажівками, тож у сільській місцевості існували тепер популяції загартованих удовиць, які пробиралися по полях із косами в руках, покривши голови яскравими хустками й зігнувши спини під кошиками, в яких лежав їхній врожай. Кліп — і можна уявити, ніби це ідилічна сільська картина. Але гляньте знову, і побачите голод в очах цих жінок і тягар, що зігнув їхні плечі.
Я їхав на зустріч із Даніелом ван Тілем. Купивши компанію, що була дистриб'ютором аномальної радіостанції, я отримав інформацію щодо її походження — на мій подив, це була Східна Європа, а автором ключового технологічного прориву був ван Тіль, колишній зв'язківець Вермахту, який у ніжному віці дев'ятнадцяти років став одним з небагатьох щасливців, хто втік зі Сталінградського «казана», кого врятували за його «видатні навички». Його евакуація була одним з небагатьох рішень, якими німецьке вище командування визнавало, що оточена на Волзі армія була приречена. Більш ніж десять років по тому ван Тіль був уже завзятим комуністом, який здобув подальшу освіту не тільки в Східній Німеччині, але й у Москві. А повернувшись після п'ятирічного навчання він оприлюднив розробки, які моя компанія визнала «революційними в галузі зв'язку», а на мою особисту думку вони ще не були завершені. Він був схожий на стародавнього архітектора, який раптово дізнався про колесо й скористався ним для будівництва піраміди, не здогадавшись, що за допомогою нього можна зробити й колісницю.
Я подорожував, представляючись Себастьяном Ґрюнвальдом — журналістом, який працював над статтею «Майбутні герої нашої Соціалістичної Революції». Ван Тіль жив у одному з небагатьох міст, які можна було назвати майже мальовничими, бо прийдешній приплив промисловості ще не досяг своєї найвищої позначки й не зруйнував сірі кам'яні будинки, маленькі звивисті вулички та чорну кам'яну каплицю, в якій дивовижним чином зберігся вітраж із зображенням Христа на горі. Ван Тіль жив разом із сестрою, яка з нагоди мого приїзду вбралася в найкращий вицвілий одяг і пригощала нас домашнім печивом і австрійською кавою, коли ми з ван Тілем сиділи в його маленькій блакитній вітальні.