Перші п'ятнадцять життів Гаррі Оґаста

Я ніколи не міг повністю зрозуміти лицемірство радянського метрополітену: складалося враження, ніби світ нагорі й світ під землею були з різних всесвітів і різних часів. Ленінградський метрополітен було відкрито менше, ніж рік тому, вже планувалося його розширення, і станції цієї єдиної блискучої гілки були палацами кришталевого декадентства. Вкриті плиткою платформи були прикрашені крученими колонами та мозаїками, найкращі з яких були тріумфом сучасного мистецтва, а найгірші — крикливими заявами про марнославство та его. У цій транспортній системі годинник показував не час до прибуття наступного поїзда, а час після відбуття останнього, заохочуючи пасажирів вірити, що в цьому досконалому світі їм ніколи не доведеться чекати довше, ніж три хвилини.

Але з точки зору можливих спостерігачів цей новий засіб пересування міг бути невідомим фактором. Метрополітен мав бути для місцевих агентів проблемою, бо за ті кілька місяців, що минули від його відкриття, навряд чи вони навчилися, як у ньому діяти, а натовп завжди є другом анонімності. А ще одним її другом була російська потреба надягати для захисту від морозів великі теплі шапки та цупкий одяг. Коли йдеться про запобігання розпізнаванню обличчя, російська зима поступається лише суспільствам з надзвичайними релігійними вимогами до скромності.

Я прибув раніше призначеного часу, і вони теж. Їх було легко впізнати: чоловіки в темних пальтах, які не сіли в поїзд, коли той прибув. Вони були схожі на невпевнені, хитрі темні плями під сліпуче світлими стінами; вони розуміли, що з точки зору маскування поводилися не найкращим чином. Один намагався читати газету «Правда», інший із пильністю змії, що оцінює, чи зможе вона проковтнути козла, витріщався на схему єдиної гілки метро. Перетинаючи станцію вдруге, я також побачив жінку, яка маскувалася значно краще. Вона мала дитину у возику (я бачив у цьому як плюси, так і мінуси), а вдале акторське виконання уваги до малюка мало би посоромити двох інших спостерігачів. Я сів на поїзд, що їхав з Автово, проїхав дві зупинки, а потім поїхав назад. Цей маневр я повторював двічі, першого разу проїхавши за Автово, шукаючи на ньому професора. Зрештою він з'явився — він нервував сильніше за них усіх. Ніяково стоячи біля стіни й переносячи вагу з однієї ноги на іншу, він був схожий на людину, яка воліла б ходити, але була не певна, що це доречно. Під пахвою він тримав обкладинкою від себе книгу «Фізичні основи квантової теорії» Гейзенберга. Коли я згадую про це, мені завжди цікаво, чи не була це з боку професора спроба попередити мене про спостереження. Такий вибір чтива, виставлений напоказ, був безумовно дивний, тож можливо, він сподівався, що хоча б ця недоречність попередить мене про те, що щось іде не за планом. Хоч попереджав він мене, хоч ні, факти були такі: за професором стежили, але він міг мати потрібну мені інформацію. Проїжджаючи крізь Автово та їдучи далі, я міркував над своїм наступним ходом. Спроба отримати від нього інформацію зараз буде щонайменше небезпечною; а з іншого боку, якщо я не з'явлюся на зустріч, його скоріше за все заарештують і я втрачу свою найкращу можливість знайти Карпенка. Уроборам не завжди легко даються зухвалі рішення, бо ми надто розпещені необмеженістю часу, але ця нагода здавалася надто гарною, щоб від неї відмовлятися, а наслідки бездіяльності здавалися надто небезпечними. Я знову поїхав на станцію Автово, а коли потяг почав гальмувати перед платформою, насунув шапку на очі й закричав: «Тримай злодія!»