Перші п'ятнадцять життів Гаррі Оґаста
- Автор: Норт Клэр
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Переводчик: ssv310
- Жанр: Прочее фэнтези
Электронная книга - «Перші п'ятнадцять життів Гаррі Оґаста». Краткое содержание книги:
— Ця кава — подарунок з Відня, — пояснював він, коли я розкривав для інтерв'ю непотрібний мені записник. — Тепер життя в нас гарне. Усі в захваті від східнонімецьких виробів.
У ті часи тим людям, які виконували хоч трохи офіційну роль, усі завжди казали, що життя хороше. Причина та наслідок — хитрі речі; причина може не мати прямого зв'язку з наслідком, якщо наслідком є добробут і щастя під проводом уряду НДР.
Я ставив свої питання огортаючи їх якомога більшою кількістю не пов'язаної з ними балаканини.
Чи давно він цікавиться радіо?
Дуже, дуже давно, батько був радіолюбителем… він слухав радіо під час бомбардувань, отримував попередження, якщо сирени цього не робили…
Як цей успіх вплинув на нього?
Пишаюся, пишаюся бути німцем, пишаюся бути комуністом.
А чи пишається його сестра?
Чи шукає він дружину?
Що наступне зробить він для своєї країни?
Чи є в нього якісь інші інтереси та хобі?
Ні, авжеж ні, відданий своїй роботі, добрий робітник…
Що скажете про своє перебування в Росії? Напевно, це було неймовірно цікаво?
— Неймовірно. Неймовірно! — вигукнув він. — Такі гостинні, такі теплі — я цього від них не очікував. «Товаришу, немає німців і росіян; ми всі — комуністи!»
Розповідаючи про це, він імітував російський акцент, і його неприродність трохи спантеличила мене. Моя німецька майже не гірша, ніж у німців, але відсутність практики дається взнаки навіть у мнемоників, тож налаштовування вуха та голосу на місцевий акцент забирає час, не залишаючи місця для комедії.
А як щодо ідеї про цей пристрій? Звідки вона прийшла?
В очах Даніеля на мить спалахнула хитрість.
— Я працював з великими людьми, — розповідав він. — Нас усіх єднало прагнення до спільної мети.
Це було настільки відверте гасло, таке кліше, що я не зміг не всміхнутися, а він теж усміхнувся мені, визнаючи пустоту своїх слів і радіючи тому, який вони справили на мене ефект. Потім він забрав з моєї руки олівець, поклав мій записник на стіл і закрив його.
— У росіян, — сказав він, — тхне з рота й готувати вони не вміють. Але їхня наука — саме завдяки їй вони війну виграли.
— Ви, певно, жартуєте, — відповів я йому. — Чисельна перевага, могутність ідеології, промислова база…
— Лайно то все! Я знайомився там із людьми, з чоловіками та жінками, які працюють… Радянські люди бачили майбутнє, ось чому вони переможуть, ось чому вони завжди мали перемогти! Те, що зробив я… Крапля в морі.
То як щодо майбутнього? Яке саме майбутнє бачили росіяни?
— Хто ж вам розкаже, — він розсміявся й в іншому часі та іншому місці він міг би постукати пальцем по своєму носу. — Достатньо сказати, що завтра з’явиться сьогодні.
— Ну ж бо, — шепотів я, — ну ж бо! Зробіть послугу журналістові, який мусить задовольняти своє начальство. Назвіть мені ім'я, хоча б одне ім'я; когось із зустрітих вами в Росії, хто надихнув вас.
Він трохи подумав, а потім усміхнувся.
— Добре, — сказав він. — Але я вам цього не казав. Чоловік, якого вам треба шукати, який згодом змінить усе… його звати Віталій Карпенко. Якщо ви коли-небудь потрапите до Москви, якщо коли-небудь зустрінете його, пам'ятайте: він змінить майбутнє.
Я усміхнувся й іронічно засміявся, знову розкрив свій записник і повернувся до решти заздалегідь приготованих порожніх питань. Коли я йшов від нього, ван Тіль потиснув мені руку, підморгнув і сказав, що я в своїй роботі натрапив на золоту жилу. Німеччині завжди потрібні люди, які розуміють великі ідеї.
Чотири дні по тому його знайшли повішеним за допомогою шматка старої конопляної мотузки на стародавніх кроквах його традиційного дерев'яного будиночка. У записці, яку знайшли на його столі, йшлося, що він зрадив свою країну, продаючи свої ідеї та душу, і не міг більше жити з цим горем. Це було оголошено самогубством, а синці на його руках і ребрах було названо випадковими, спричиненими вже після смерті, коли поліція знімала тіло.
Два дні по тому я назвався «Костя Прековський» і сів на вантажний корабель, що віз вугілля до Ленінграда. Один набір документів був у моїй кишені, другий був схований у подвійному дні моєї торби, а паспорт для виїзду вже чекав на мене в покинутій будці регулювальника за Фінляндським вокзалом. Я шукав Віталія Карпенка — чоловіка, який міг змінити майбутнє.
Розділ 34
Це не я перетинаю нічним поїздом Європу, а хтось інший.
Можливо, це відчувають усі мандрівники — я можу судити про це лише за своїм досвідом — але є посеред ночі така мить, коли чоловік може сидіти в пустому вокзалі, чекаючи на останній у довгій подорожі поїзд, і незалежно від особистого досвіду цього чоловіка він перестає бути «собою» і стає «кимось іншим». Можливо, в цьому пустому місці знайдеться ще хтось живий: зсутулений мандрівник, чиї очі надто втомилися, щоб читати книжку; урядовий «апаратчик», який повертається з невдалої зустрічі прямісінько до ранкової догани; двоє або троє незнайомих людей, які зібралися під білим ліхтарем, шипіння якого вдень не було чути через гуркіт поїздів, що мчали крізь станцію, але вночі це шипіння стало головним звуком Всесвіту. Коли потяг гальмує біля перону, дуже довго здається, що він ще далеко, а потім раптом він уже тут, і він був тут довше, ніж ти міг подумати. Важкі двері, відчиняючись, згинаються посередині. Туалети смердять сечею, сітки над пасажирськими сидіннями провисли від того, що занадто багато кілометрів утримували в собі забагато багажу. В останній поїзд до Ленінграда сідають троє, а не виходить ніхто.
Я сиджу біля вікна, у паспорті в мене несправжнє ім'я, в голові змішалися близько десятка мов, і я не певний, яка з них вискочить на язик; я дивлюся на своє віддзеркалення у вікні вагона й бачу там незнайомця. Це хтось інший їде нічним поїздом крізь Росію, на самоті з грюканням коліс під вагоном. Це в когось іншого обличчя занадто біле проти чорноти за вікном. У когось іншого голова б'ється об холодне скло кожного разу, коли двигун різко набирає обертів або верещать гальма.
У такий час думки приходять не словами, а історіями про життя когось іншого. Дитина звернулася до чоловіка, який помирав у Берліні, і сказала, що світ добігає кінця, і ці слова не мали жодного сенсу. Смерть завжди приходила до нього раніше, вона завжди приходитиме надалі, і якщо відверто, то смерть цікавила б його анітрохи не більше, ніж незвичайний тропічний жук, якщо б через неї не доводилося знову переживати нудьгу дитинства. Бомби падали, люди помирали, то ж, якщо відверто, чому зміни в цій низці подій мусять щось важити, якщо все одно все закінчиться так само?
А потім ще раз.
Вінсент Ренкіс ударив Кембриджського професора, кулаком кулаком по щелепі, і за що? За два слова, промовлені з надією: Клуб Хронос.
Дитина викинулася з четвертого поверху притулку; мандрівний монах спитав у китайського шпигуна, як померти, а Вінсент Ренкіс вивчав дива Всесвіту і хотів більшого.
Яка від вас користь?
Чоловік, що їде до Ленінграда, чує в голові голос Франкліна Фірсона й на мить дивується, побачивши, як сіпнулося віддзеркалене у вікні обличчя. Що це? Біль від небажаного спогаду? Вина? Розкаяння?
Яка від вас користь, докторе Оґаст? Ви думаєте, що все це був просто сон?
Суперечка з Вінсентом у моїй кімнаті в Кембриджі.
А також ми припустили ймовірність паралельного Всесвіту, який ви, можливо, врятуєте від війни. Ми навіть припустили існування світу, в якому ви самі зможете насолодитися тим миром, якщо забути про парадокс.