![Вогнедан, Повелитель… [uk] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/no-cover.jpg)
Вогнедан, Повелитель… [uk]
- Автор: Горностаєва Мирослава
- Серия: Елбер #1
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Жанр: Славянское фэнтези
Электронная книга - «Вогнедан, Повелитель… [uk]». Краткое содержание книги:
Десь в далекій — далекій Галактиці є планета Океан... Чимось схожа на нашу... Може суші там поменше, та клімат пом’якше... І люди так само воюють з зажерливими напасниками, захищають рідні оселі, а в скрутну хвилину кличуть Богів на допомогу...
А до одного народу допомога у битві з кочівниками прийшла в досить неочікуваному вигляді. Її, ту поміч, запропонували космічні прибульці з загиблої планети. А взамін попрохали, щоб їм дозволили оселитися на цій землі, і знайти нову вітчизну замість втраченої...
Роман «Вогнедан, Повелитель» оповідає про життя-буття нащадків цих двох рас. Прибульці, вдячні людям за притулок, взяли на себе оборону нової вітчизни від усіх зовнішніх ворогів. І розслабився колись войовничий тубільний народ, розніжився в безпеці... А з Півночі вже йде новий ворог, ще страшніший за попереднього. І врятувати людей та дивних — нащадків прибульців може лише відвага, та віра в те, що дух не вмирає...
Вогнедан подивився непорозуміло, і Вигорич знову ошкірився в страшнуватому усміху.
— Низка гострих вух, — мовив протягло і торкнувся пальцем до кінчика власного вушка, — це у псів ознака відваги. Скільки вбив, мовляв, нелюдей, стільки й вух на поясі. А про мене, вони відрізали їх у мертвих, здолавши одного вдесятьох. У цього паскудника шість пар було на мотузочці… Вух… А одні вушка — дівочі, з жіночими сережками. Я питаю пса астеонською, моанської бо я не знаю: «Ти убив шістьох ельфів?». Паскудник зрозумів і насмілився це ствердити. Тоді я звелів моїм людям дати собаці меча, і дістав свою «Квітку жерделі»… О, я не убив його, але тричі вибивав у нього зброю. І це бачили всі: мої люди і полонені. А тоді я спитав своїх хуторян, чи добре вони слухали волхвів, і чи гарно знають історію Краю… І спитав у своїх людей, чи пам’ятають вони, що робили їхні предки-сонцеслави з астеонськими піратами, буде таких вдавалося захопити живими. І мені відповіли мої квітанці, що їхні пращури прив’язували бандюг за ноги до двох молодих дерев і відпускали ті деревця… Тоді я наказав взяти бранців, усіх, окрім одного, у якого не було мотузочки з вухами, і зробити з ними те саме…
Хмара визивно підвів голову, очікуючи від Повелителя якогось слова. Вогнедан мовчав… Зате Веданг усміхнувся так само як і Вигорич. Нехороше усміхнувся, прикривши віями очі з багряним вогнем в глибині.
- І ми це зробили, — продовжив Хмара, — щоправда хтось із моїх сказав: «Мій пане, але ж наші пращури тоді були незміненими, і відаючі повчали нас, що так робити зле…» Однак вони послухали мене, отамана і намісника… Ми розвісили кишки ворогів на поживу воронам. Мене навіть не знудило, а от з хлопців багато хто не стримав нудоти. Занадто це некрасиве видовище… Останньому бранцю я відтяв вуха власним мечем і звелів, щоб той явився до свого воєводи, здається його прізвище Гранін, і передав тому воєводі, що Хмара Вигорич, намісник Квітану за відсутньости князя Вітровія, почав збирати круглі вуха моанських виплодків і збирається довести їхню кількість до сотні. А вуха самого Граніна будуть завершенням мого зібрання…
Вигорич ще раз обдивився обох вельмож, намагаючись впіймати погляд Повелителя. Не почувши ні слова, озвався знову:
— Я сам катував полонених, і наказував це робити своїм людям. Своїм зміненим ельберійцям, яких ми сотні років навчали відчуттю краси та гармонії… Скажіть мені щось, Повелителю… Скажіть, що я божевільний, і мене потрібно зарубати на місці, як скаженого пса… Призначте мені суд і кару… Скажіть же що небудь, я з радістю прийму слова зневаги…
Вогнедан підійшов до зрозпаченого Вигорича і мовчки обійняв його. Голова срібного воїна схилилася на плече Повелителя.
— О, ви не зневажаєте мене, — прошепотів Хмара, — не зневажаєте… Я відчуваю силу вашої любові — вона струменіє з вашої душі. Мій Повелителю, я вже присягнув собі накласти на себе руки, опісля того, як ми викинемо з Ельберу геть останнього ворога.
— А ось це, — сказав Вогнедан владно, — я тобі забороняю, друже Вигоричу. Навіть не думай про самогубство. Ти вчинив зле, і сонце твого духу нині пряжить над випаленою землею. Але я забороняю тобі помирати від власної руки. Виживи, або поляж у битві. Оце тобі мій суд і кара, відважний воїне…У кожного з нас в безоднях духу мешкає звір… Зазвичай його утримують ланцюги звичаїв, укладених Богами, але трапляється так, що вони рвуться в ту хвилину, коли ти бачиш, що коять у явному світі ті особи, які ніколи не намагалися скувати цього звіра. Мейдизм незмінених, друже Хмаро, є кайданами для звіра їхнього духу, але мало хто з них здатен припнути його на ланцюг Повчаннями Святого Старця. Головне, щоб ти розумів, що творив зло, бо вороги наші несвідомі і цієї простої істини.
Повелитель трохи не силою посадовив Хмару до кріселка і послав свого Птаху за напоями і їжею. Квітанець потроху заспокоювався. Страхіття, які він носив в собі, не зникли, але відступили, принишкли.
— Ти головне не бійся, — озвався Веданг, — що хтось із наших тебе зневажатиме. Я б сам їх…. На поживу воронам.
— О, мені соромно перед людьми, — зітхнув срібний, — адже все, чому ми їх навчали, розвіяло вітром при першій же біді. Я не повинен був влаштовувати ту показову страту… Більше того, я мав би стримувати своїх воїнів від зайвої жорстокості, як-то і належало б поштивому дивному. В моєму загоні багато хто втратив близьких, і то я почув докір… «Тоді наші пращури були незмінені»… Мене і досі пече встид, коли я згадую цього кругловухого і його слова. Однак, я не відмінив свого наказу.