Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)
- Автор: Льюис Клайв Стейплз
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Книжковий клуб "Клуб Сімейного Дозвілля"
- ISBN: 978-617-12-7122-7
- Переводчик: Віктор Шовкун++
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)». Краткое содержание книги:
Одного дня двоє братів і дві сестри Певенсі потраплять у Нарнію — чарівну країну одвічної зими, населену фавнами і наядами, гномами і єдинорогами, добрими велетнями, драконами і звірятками, що вміють розмовляти… Тоді здійсниться давнє пророцтво про чотирьох людських дітей, які сядуть на трони величного Кейр-Паравелю, настане Різдво, повернеться лев Аслан, буде переможена Біла Чаклунка — а чарівні пригоди триватимуть…
Але хлопець почував себе надто скривдженим, щоб звернути увагу на її слова, й говорив далі:
— І якби твій батько був далеко в Індії, а тебе примусили б жити з тіткою й божевільним дядьком (кому це сподобалося б?). А жити мені з ними доводиться тому, що вони доглядають мою матір, а моя мати хвора і скоро… скоро вона помре.
І його обличчя жалібно скривилося — так кривиться той, хто намагається утриматися від сліз.
— Я не знала. Пробач мені, — смиренно сказала Поллі. А тоді, оскільки вона не знала, що їй сказати і як повернути думки Діґорі до веселіших міркувань, дівчинка запитала: — А що, містер Кеттерлі справді божевільний?
— Або він божевільний, або тут існує якась таємниця, — відповів їй Діґорі. — Він має кабінет на верхньому поверсі, й тітка Летті забороняє мені підніматися на той поверх. Це вже здається підозрілим. Але є ще одна річ. Коли він намагається щось сказати мені, як ми сідаємо за стіл обідати або вечеряти, — до неї він ніколи не озивається — вона завжди уриває його. Вона каже: «Не мороч голову хлопцеві, Ендру» або «Я переконана, Діґорі не хоче знати про це», або ще «Діґорі, чи не пішов би ти погратися в сад?»
— А що він хоче тобі сказати?
— Я не знаю. Йому ніколи не вдається закінчити фразу. Але й це ще не все. Якось увечері (власне, це сталося минулого вечора, коли я проминав сходи в мансарду, а я не намагаюся обминати їх надто далеко), я переконаний, що почув зойк.
— Може, він утримує там свою божевільну дружину?
— Атож, я про це подумав.
— А може, він фальшивомонетник?
— А може, він був піратом, як чоловік, про якого розповідається на початку «Острова скарбів», і переховується від своїх давніх товаришів із плавання.
— Як цікаво! — сказала Поллі. — Я й не думала, що у твоєму домі живуть такі люди.
— Можливо, тобі вони й здаються цікавими, — сказав Діґорі. — Але тобі не сподобалося б там ночувати. Чи було б тобі цікаво не спати й дослухатися до кроків дядька Ендру, який скрадається по коридору до твоєї кімнати? І в нього такі жахливі очі.
Ось так Поллі й Діґорі познайомилися. А що літні вакації лише почалися і ніхто з них того року не їхав до моря, то вони зустрічалися майже щодня.
Їхні пригоди почалися, либонь, тому, що те літо було одним із найвологіших і найхолодніших за останні кілька років. Через це вони часто залишалися вдома і робили, так би мовити, дослідження за зачиненими дверима. Можна тільки подивуватися, як багато відкриттів чекає на вас, коли ви блукаєте з недогарком свічки у великому будинку або в кількох будинках. Поллі давно відкрила, що коли відчинити невеличкі двері в кімнатку на горищі її будинку, то можна побачити цистерну й темний простір за нею, у який потрапиш, обережно перелізши через усі перешкоди. Темний простір був схожий на довгий тунель із цегляною стіною з одного боку й нахиленим дахом — з другого. У даху були невеличкі просвіти між шиферними плитами. У тому тунелі не було підлоги — треба переступати з балки на балку, а між ними лише тиньк. Якщо ступити на нього, то можна провалитися крізь стелю нижньої кімнати. Поллі використала невеличку частину тунелю як печеру контрабандистів. Вона принесла нагору шматки старої упаковки й сидіння з поламаних кухонних стільців — всякі такі речі й примостила їх від балки до балки, облаштувавши шматок підлоги. Тут вона зберігала свій гаманець, наповнений різними скарбами, й оповідку, яку вона писала, і кілька яблук. Тут вона нерідко спокійно випивала пляшку імбирного лимонаду — і саме порожні пляшки створювали враження печери контрабандистів.
Діґорі сподобалася печера контрабандистів (Поллі не дозволила йому прочитати її оповідку), але його більше цікавили дослідження.
— Скажи-но мені, — запитав він, — чи далеко тягнеться цей тунель? Тобто чи закінчується він там, де закінчується ваш будинок?
— Ні, — сказала Поллі. — Його стіни не виходять на дах. Він тягнеться далі. Я не знаю, на яку відстань.
— Тоді ми можемо пройти над усім рядом будинків.
— Авжеж, можемо, — сказала Поллі. — І це ще не все!
— Як не все?
— Ми можемо проникнути в інші будинки.
— Тоді нас приймуть за злодіїв! Ні, краще не треба!
— Не будь таким збіса розумним. Я думала про той будинок, який стоїть поруч із вашим.
— А що з тим будинком?
— Він порожній. Тато каже, він порожній відтоді, як ми тут оселилися.
— Тоді, я думаю, ми повинні туди зазирнути, — погодився з нею Діґорі.
Він був дуже збуджений, але не виказував цього, коли говорив. Бо, звичайно, він обмірковував, як і ви б обмірковували, усі причини, з яких будинок міг так довго залишатися порожнім. Як і Поллі. Ніхто з них не промовив слів «населений привидами». Але обоє відчували: якщо вже вони щось задумали, то було б слабкістю не здійснити це.