Примари Пустомитського болота
- Автор: Тибель Василь
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Мультимедійне видавництво Стрельбицького
- Жанр: Ужасы
Электронная книга - «Примари Пустомитського болота». Краткое содержание книги:
Здається, сплановано все і планеті не минути катастрофи, але інколи долю людства змінюють діти. Чи зможуть двоє школярів уникнути смертельної загрози, яку несуть в собі жорстокі змовники? Чи вдасться Миколці і Васильку разом із товаришами змінити долю планети? А почалося все із розритої могили міфічного царя…
Автор — лауреат премії ім. Миколи Лукаша; дворазовий дипломант і лауреат Міжнародного літературного конкурсу «Коронація Слова» в номінації проза.
- Хлопці, не маю часу. У мене до Мишка справи.
Миколка зафутболив м’яча, що підкотився до нього, підійшовши до Карася, прошепотів йому на вухо.
- Тобі можна довірити таємницю?
- Ти, ж мене знаєш? Я не патякаю лишнього - не баба якась.
- Тоді ходімо зі мною! Василько тобі все розповість. Нам потрібна твоя допомога.
- Може дограємо? Ми попереду, вісімнадцять - шістнадцять, а «Товстий» хвалиться відігратися.
- А до скількох граєте?
- До двадцяти.
- Тоді вперед, але я буду грати в Мишковій команді, а Сашко хай іде до Віті.
Хлопці знову повернулися до гри: забігали, загаласували на весь луг. Гуси, що паслися недалеко, попіднімали свої білі й сірі шиї, й здивовано водили головами за галасливою ватагою, що з перемінним успіхом бігала від одних до інших воріт, нашвидкуруч збитих із сухих жердин. Пройшло ще із півгодини, коли гра врешті-решт закінчилася і Миколка згадав, чого він сюди прийшов.
- Василько ж нас чекає. Мишко, побігли!
Хлопці полопотіли босими ногами до місця зустрічі. Василько вже нудьгував із вудочками під сосною.
- Отакої! Тебе, Миколко, тільки за смертю посилати.
- Та ми показали «Товстуну», як потрібно грати у футбол. А то козириться, що він грає, як Рональдіні.
- Що там у тебе за справа до мене?
Мишко, хоч і був на рік старший від Василька, але ніколи не задавався, тому друзі інколи брали його у свої рисковані походи.
- Ми йдемо на Піщане озеро рибалити.
- То це є ваша таємниця?
- Ти повинен поклястися, що нікому, нікому…
- Авжеж, клянусь! – В очах Мишка загорілись цікавинки.
- Ні, землею клянися!
- Перестаньте хлопці, я ж не тріпач. Коли сказав, що нікому ні гу-гу - значить крапка!
- Мишко, це не тільки наша таємниця , - загадково прошепотів на вухо хлопцю Василько, – а інопланетної цивілізації.
- Та ну вас, - махнув рукою Мишко. – Я думав ви серйозно, а ви тюльку травите. Піду я краще!
- Чекай! Миколко, показуй!
Миколка розмотав ганчірку, яку не знімав із руки, від часу, коли знайшов каменя і показав розкриту долоню.
- Ну й що?
- А ти попробуй витри!
- Нема мені що робити. Може ви незмивним фломастером написали.
- Незмивним?!
Миколка заходився терти рукою об траву, потім піском, додав слині, а потім змив усе водою. Коли долоня відмилась від бруду, там так само як і раніше залишився напис, здається, він навіть світився.
- Цікаво! - здивувався Мишко. – Звідки це в тебе?
- Поклянись землею, що нікому не розкажеш!
- Гаразд!
Мишко нагріб жменю землі й почав напружено жувати. Та земля перетворилася в роті на якесь глейке місиво. Вона зовсім не жувалася, хрумтіла на зубах, як бите скло під черевиками, перекривала й шкребла за горлянку, ніби протестувала від такої наруги й не хотіла нізащо лізти Мишкові до живота. Очі в нього широко відкрилися й поволі стали вилазити з орбіт. Він хотів щось сказати, та тільки розкрив чорного як ніч рота.
- Гм..гм..гм.. – намагався, щось вимовити.
- О! Та він ніби з учорашнього дня нічого не їв. Глянь, землі ніби екскаватором зачерпнув. Ги- ги- ги! - Василько зі сміху покотився на траву.
– Виплюнь трохи!
Та куди там виплюнути. Глейкий грунт ніби гіпсом склеїв щелепи і Мишко тільки робив марні спроби язиком випхати землю назад, потім став довбати у роті пальцем.
- Води йому треба! - Пожалів товариша Миколка і кинувся до калюжі. Він зняв сорочку, зв’язав рукави і цим ковшем зачерпнув води із придорожньої калюжі. Здивовані мешканці невеличкої водойми: пуголовки й личинки комарів, кинулись врізнобіч від Миколчиних снастей. Декілька все ж потрапили до сорочки й хлюпалися на дні. Вода швидко витікала через тканину. Коли Миколка простягнув Мишку сорочку, там залишилось кілька крапель і пуголовок із відкритим ротом. Мишко, теж сидів із відкритим ротом і виряченими очима, й був схожий на того пуголовка.
- Пий! – подав Миколка мокру сорочку..
Тонка цівка полилася до рота. Мишко спробував ковтнути. грунт із хруском і скреготом проліз у середину.
- Тьху ! – хлопець виплюнув, залишки землі. У животі неприємно завурчало й різонуло, ніби ножем. Мишко став полоскати рота залишками води, викручуючи сорочку. Василько тримався за живіт і качався від сміху.
- Сильніше крути, може з пуголовка соку надушиш!
- Чого регочеш? Хочеш щоб врізав?
Хлопець відкинув Миколчину сорочку в бік і, перемагаючи біль у животі, посунув із кулаками на Василька.
- Годі вам хлопці! Мишко не звертай уваги, він і мене колись заставив землю їсти.