Вибрані твори. Том II
- Автор: Шоу Бернард
- Год: 2009
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-96882-0-0
- Переводчик: Александр Николаевич Мокровольский
- Жанр: Другая драматургия
Электронная книга - «Вибрані твори. Том II». Краткое содержание книги:
Цезар (скрикнувши). Потінія!
Руфій (далі проводячи). Я міг би судити її. Але я відкинув усі ці дурниці і без злоби просто перерізав їй горло. І ось чому Клеопатра приходить до тебе в жалобі.
Клеопатра (сильно). Він пролив кров моєї слуги Фтататіти. Хай упаде це, Цезарю, на твою голову і на його голову, коли ти виправдаєш його в цьому.
Цезар (енергійно). Хай впаде це тоді на мою голову, бо це зроблено правильно. Руфію, коли б ти сів у крісло судді і з огидними церемоніями й звертанням до богів віддав оцю жінку в руки якогось найманого ката, щоб її вбити перед народом в ім’я справедливости,— ніколи більше моя рука не доторкнулася б до твоєї без здригання. Але це було природне вбивство. Я не почуваю до нього огиди.
Руфій, задоволений, киває Клеопатрі, мовчки пропонуючи їй запам’ятати це.
Клеопатра (роздратовано й по-дитячому безсило). Авжеж, бо це римлянин убив єгиптянина. Весь світ тепер дізнається, який несправедливий і жорстокий Цезар.
Цезар (ласкаво бере її за руки). Слухай, не сердься на мене. Мені жалко оцієї бідної Тотатіти. (Вона сміється проти волі). Ага! Ти смієшся. Чи це означає замирення?
Клеопатра (сердячись на себе за цей сміх). Ні, ні, ні. Але це так сміховинно чути, як ти називаєш її Тотатітою.
Цезар. Що? Ти, як завжди, дитина, як завжди, ти, Клеопатро! Невже мені так і не пощастило зробити з тебе жінку?
Клеопатра. О, це ти велике дитя: ти волієш, щоб я здавалася дурненькою, бо не хочеш поводитися серйозно. Але ти поводився зі мною погано, і я не прощаю тобі.
Цезар. Попрощайся зі мною.
Клеопатра. Не хочу.
Цезар (прохаючи). Я прийшлю тобі прекрасний подарунок із Риму.
Клеопатра (гордо). Краса з Риму в Єгипет — овва! Що може дати мені Рим такого, чого не міг би дати Єгипет?
Аполлодорій. Це правда, Цезарю. Коли подарунок повинен справді бути прекрасним — мені доведеться купити його для тебе в Александрії.
Цезар. Ти забуваєш, мій друже, про скарби, якими Рим славиться. Ти не можеш купити їх в Александрії.
Аполлодорій. Що ж то за скарби, Цезарю?
Цезар. Його сини. Ну, Клеопатро, прости мене й попрощайся зі мною, і я пришлю тобі чоловіка, римлянина з голови до п’ят, і римлянина із найблагородніших; не старого, що для сокири дозрів; не слабкого в руках і холодного серцем; не такого, що ховає свою лису голову під лаврами переможця, не зігнутого під тягарем світу, що ліг на плечі; ні! — бадьорого й свіжого, дужого й молодого, що вранці надіється, вдень б’ється і ввечері бенкетує. Візьмеш ти такого замість Цезаря?
Клеопатра (тріпочучи). Його ім’я?
Цезар. Буде воно — Марк Антоній. (Вона кидається йому в обійми).
Руфій. Поганий з тебе ділок, господине, коли міняєш Цезаря на Антонія.
Цезар. Тепер ти задоволена?
Клеопатра. А ти не забудеш?
Цезар. Не забуду. Прощай. Не думаю, щоб ми ще раз зустрілися. Прощай. (Він цілує її в лоб. Вона в розпачі й починає хлипати. Він іде до корабля).
Римські Солдати (в ту мить, коли він ставить ногу на сходи). Хай живе Цезар! Прощай!
Він доходить до корабля і махає рукою на відповідь Руфієві.
Аполлодорій (до Клеопатри). Не треба сліз, найдорожча царице: вони пронизують серце твого слуги. Він ще колись повернеться.
Клеопатра. Я не сподіваюсь. Але я не можу не плакати. (Вона махає Цезареві хусткою, і корабель починає рушати).
Римські Солдати (вихоплюючи мечі й підносячи їх угору). Хай живе Цезар!
Людина і надлюдина
Дія перша
Ребук Ремсден сидить у своєму кабінеті, переглядаючи ранкову пошту. Чепурний і солідно мебльований кабінет свідчить, що Ремсден — людина заможна. Ніде й порошинки не побачите. Тут, мабуть, не менш як дві покоївки і служниця унизу, та ще й економка нагорі, що не дасть їм сидіти без діла. Маківка Ребукової голови — і та ніби відполірована: сонячного дня він міг би на віддалі геліографувати свої накази військові, просто киваючи головою. Але крім цього полиску, ніщо не нагадує в ньому військового. Бо тільки в цивільному активному житті люди й набувають такої поважности, такої упевнености в пошані від усіх, відважного, але тепер — після перемоги над опозицією — вже не войовничого й витонченого обрису вуст, набувають далі права на комфорт, першенства і влади. Він більш ніж просто високопоставлена людина: він перший серед високопоставлених, голова над директорами, найстарший із членів Ради і перший серед старшини.
Чотири пучечки волосся металево-сивого кольору, які вже скоро стануть білі, як риб’ячий клей, і вже навіть трошки скидаються на нього, ростуть двома симетричними парами над вухами й там, де сходяться його розвинені щелепи. На ньому чорний сурдут, білий жилет (надворі чудовий весняний день) та штани, не чорні й не сині, одного з тих незчисленних перехідних відтінків, яких надав убранню сучасний фабрикант, щоб гармоніювало воно зі світоглядом респектабельних людей. Він ще не виходив сьогодні, тому на ньому пантофлі, але черевики уже стоять напоготові на килимку біля каміна. Ми не бачимо ані камердинера, ані секретаря зі стенографічними нотатками та друкарською машинкою, а тому й робимо висновок: наскільки мало змінився хатній побут нашої великої буржуазії, незважаючи на нові моди, звичаї та спритність різних залізнично-готельних товариств (що за дві гінеї, включаючи й вартість проїзду в обидва кінці, постачають вам щотижневий дводенний відпочинок справжнього джентльмена в Фолкстоні).
Скільки йому може бути років? Це питання важливе на початку ідейної драми, бо тут усе залежить від того, коли він був юнаком — за шістдесятих чи вісімдесятих років. Насправді він народився року 1839 і був монотеїстом та прихильником вільної торгівлі з самого дитинства й еволюціоністом з часу виходу з друку «Походження видів». Отже, він завжди вважав себе за передового мислителя та реформатора, що сміливо й одверто боронить свої думки. Сидячи біля письмового бюрка, він мав праворуч вікна на Портлендський майдан. Крізь ці вікна, як з авансцени, цікавий глядач може бачити його профіль, оскільки не заважають штори; ліворуч од нього внутрішня стінка з величною шафою для книжок й дверима, що не зовсім посередині, а трохи далі. Під стіною проти нього на підставках стоять два бюсти: ліворуч — Джона Брайта, праворуч — Герберта Спенсера. Між ними висять: ритований (різьблений, дереворит) портрет Річарда Кобдена, збільшені світлини Мартіно, Гекслі і Дж. Елліота, автотипи алеґорій Воттса (бо Ребук вірує в мистецтво з усією серйозністю людини, що не розуміється на ньому) і відбиток Дюпонової ґравюри — «Амфітеатр красних мистецтв» Деляроше, де подано всіх великих людей усіх епох; на стіні, за його спиною, над вішалкою висить родинний портрет, почорнілий і невиразний. Близько стола стоїть стілець для ділових відвідувачів. Ще два стільці стоять під стіною між бюстами.
Входить служниця і подає візитівку якогось відвідувача. Ребук бере її і радо киває. Гість, очевидно, бажаний.
Ремсден. Проси.
Служниця виходить і вертається з відвідувачем.