Звичайна вдячність
- Автор: Крюгер Уильям Кент
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-617-7279-40-1
- Переводчик: Оксана Дятел
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Звичайна вдячність». Краткое содержание книги:
Але звичайнісінький хлопчисько у трагічний для його родини час, коли звичний йому світ одномоментно зруйнувався, здавалося б, назавжди, виявив дива розважливості та кмітливості, навчився втрачати і віднаходити, ненавидіти і прощати та пізнав ціну любові.
Ми повернулися до будинку Денні, берег залишився позаду. Джейк і я попленталися додому, а Денні попрямував до мами зі звісткою від діда. Було цікаво, що саме він їй розкаже.
Ми дійшли до подвір’я, Джейк почав підійматися сходами, а я зупинився.
— Щось трапилося? — спитав Джейк.
— Хіба ти не бачив?
— Не бачив чого?
— Окуляри старого.
— А що з ними?
— Це не його окуляри, Джейку, — відповів я братові. — Це окуляри Боббі Коула.
Якусь мить Джейк стояв як укопаний. Трохи згодом у його очах промайнув вогник.
Розділ 8
Того вечора до нас завітав дід. Він приїхав зі своєю дружиною, Елізабет. Моя справжня бабуся померла від раку, коли я був ще зовсім маленький. Спогадів про неї в мене не лишилося. До того, як у Ліз та діда зав’язався роман, вона працювала його секретарем. Ліз просила називати її на ім’я й у жодному разі не «бабця». Для мене вона була єдиною бабусею, яку я знав. Джейк, Аріель і я дуже її любили. Подейкували, що стосунки діда з першою дружиною були напружені, проте з Ліз усе було геть інакше. Лишень мати не зуміла знайти з нею спільної мови: була ввічлива, але завжди трималася осторонь.
Мама приготувала коктейлі з мартіні, від яких батько, як завжди, відмовлявся. Ми сиділи у вітальні — дорослі розмовляли. Дід говорив про нещодавнє переселення в долину значної кількості родин мексиканських селян як про небажаний процес. Батько поцікавився, чи могли б місцеві жителі впоратися з такою силою-силенною роботи без допомоги тих переселенців. Ліз розповіла, що сім’ї емігрантів, яких вона зустрічала в місті, були охайні та ввічливі, а діти поводилися пристойно. Їй було шкода, що вся сім’я — від малого до старого — мусила тяжко працювати на полі, аби прогодувати себе. Дід лише додав, що їм би не зашкодило знання мови.
Джейк і я сиділи мовчки, потерпаючи від тих балачок. Ніхто не запитував нашої думки, а відчуття, що ми мали право її висловити, в нас не виникало. Мати нафарширувала курку, запекла картоплю та спаржу. Суха й підгоріла птиця, підлива з грудочками, тверда та липкувата спаржа, проте діду догодили. Після вечері великий дідів «Б’юїк» відвіз Ліз додому. Мама й Аріель пішли на репетицію з «Нью-бременськими співцями» — вокальним ансамблем, який мати створила два роки тому. Вони планували виконати хорал, написаний Аріель для концерту на честь Дня Незалежності. Батько пішов до свого кабінету в церкві, а нам із Джейком лишили посуд. Я мив, Джейк витирав тарілки рушником.
— Що ж нам робити? — Джейк тримав чисту тарілку, з якої на старий лінолеум крапала вода.
— З чим?
— З окулярами Боббі.
— Я не знаю.
— Можливо, він їх просто знайшов. Ну, знайшов на місті, де збили Боббі.
— Може, й так. Якщо ти не поквапишся й не витреш тарілки, то в нас на підлозі з’явиться озеро.
Джейк швидше запрацював рушником:
— А може, варто розказати?
— Кому?
— Не знаю. Татові?
— Ну, звісно. І тоді доведеться розказати, що ми збрехали про те, як знайшли мерця. Ти справді цього хочеш?
Джейк спохмурнів, потім подивився на мене так, ніби провина за ситуацію, в якій ми варилися, була цілковито на мені:
— Якби ж ти з самого початку розказав правду.
— Гей, це ти змовчав про діда Денні. А я лише продовжив ту гру. Чи ти забув?
— Якби ми пішли, коли хотів я, то й брехати не довелося б.
— Але ж ти збрехав. І найцікавіше, ти жодного разу навіть не заїкнувся, коли розповідав. Як думаєш, що це означає?
Джейк поклав суху тарілку на стіл і взяв іншу з сушарки.
— А як щодо Аріель?
Я саме намагався щіткою віддерти дно дека, до якого поприставали шматки підгорілої курячої шкірки:
— В Аріель і без цього клопоту вистачає.
Про те, аби розповісти мамі, — жінці, яка так палко захоплювалася власним життям, навіть не йшлося. Нам добре було відомо, що донька була її улюбленою дитиною, а турботи, пов’язані з синами, вона завжди лишала на батька.
— А якщо Гас? — запропонував Джейк.
Я завмер на мить. Гас — ця ідея видавалася цікавою. Тоді, в суботу, його поведінка біля крамнички Голдерсона була дещо дивною. Скоріш за все, це вплив пива й жахливих обставин, про які я радше волів би забути. Хтозна, можливо, вже минуло достатньо часу, й у Гаса визріла добра порада.
— Добре, — сказав я йому. — Поквапся, закінчуємо — й одразу до нього.