Звичайна вдячність

Щось надприродне було у стосунках цієї парочки, і, я гадаю, труднощі в спілкуванні з рештою світу — найкраще пояснення. Лайза була глухою, і хоча розмовляти вміла, виражати думки словами зовсім не поспішала. Для нас ті балачки звучали мляво й незрозуміло. А щодо Джейка, то братові зліпити якусь путню розмову не вдавалося майже ніколи. Вони спілкувались усіма можливими способами: знаками, жестами, гримасами. Лише з Емілем та Джейком Лайза знаходила спільну мову. Тепер мені зрозуміло, що вона страждала на аутизм, але в ті часи її вважали схибленою. Люди сприймали дівчину як відсталу та недоумкувату. Під час розмови Лайза ніколи не дивилася в очі, а в тих поодиноких випадках, коли залишала безпечне подвір’я й гуляла містом, вона перебігала вулицю, аби не зустрітися з перехожими. Більшість часу вона перебувала за білим штахетним парканом, дбаючи про квіти, город і брата.

— Лайзі пощастило мати Джейка за друга, — сказав Брендт. — N на B-5.

— Джейкові це теж, здається, до вподоби. C на B-5.

— У Лайзи більше немає друзів. Нікого, окрім мене. Але я занадто на неї покладаюся. Іноді думаю, що буде з сестрою, коли мене не стане. B на B-5. Шах.

— Ще рано про це думати, Емілю. Окрім того, в неї є родина, а не лише ти.

— Вони нехтують нею. Так було завжди. Іноді мені здається, що вони шалено зраділи, коли я повернувся додому сліпий. Це створило ідеальні умови, аби звести двох невдах докупи й контролювати їх. Ми живемо тут, за цією огорожею: це і є межею нашого світу. А знаєш, що найдивніше, Натане? Ми щасливі. У мене є музика і Лайза. У Лайзи — сад і я.

— Мені здавалося, що ти вважаєш щастя швидкоплинним.

Еміль засміявся й додав:

— От я й потрапив у пастку власних слів. Але, якщо ти уважно подивишся на дошку, Натане, я впевнений, ти помітиш, що вона чекає і на тебе.

Батько якийсь час вивчав фігури, а потім відповів:

— Бачу. Ось що ти маєш на увазі. Майстерно, друже. Здаюся.

Вони продовжували розмову, а я спостерігав за Джейком і Лайзою, які досі порпалися в саду; із кабінету долинало клацання друкарської машинки. Світ за штахетною огорожею здавався чудовим місцем. Місцем, де розбиті шматочки склеювались у красиву досконалу річ.

Одразу по обіді батько почав готуватися до похорону чолов’яги, якого ми всі називали мандрівником; я попросився піти з ним. Татко хотів знати причину такої моєї поведінки, але, як я не намагався скласти докупи думки, зробити це було складно. Просто вважав, що так потрібно вчинити. Завдяки мені світ дізнався про нього, тому я вважав своїм обов’язком провести мандрівника в останню путь. Я намагався щось вигадати, та, коли спробував пояснити це батькові, сам зрозумів, що повірити в моє белькотіння неможливо. Урешті-решт, я таки отримав татів дозвіл, бо і він не зумів вигадати причини, чому моя присутність була б зайвою. Єдиною вимогою батька був пристойний зовнішній вигляд, тобто моє недільне вбрання.